J. APPLEBY, L. HUNT, M. JACOB.

TELLING THE TRUTH ABOUT HISTORY.

New York, London: W.W. Norton & Company, 1994. XTV+322 р.

«Розріджений скептицизм покриває сьогодні інтелектуальний простір, проникаючи в одну галузь людського мислення за іншою» (с. 243). Схожі слова могли б стати епілогом для будь-якого англомовного історіографічного есе, написаного під впливом постмодерністських ідей. Французькі теоретики М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Варт, американець Р. Рорті поквапилися заявити, що наука є лише соціальною конструкцією або серією лінгвістичних умовностей, мовною грою, вигаданою владою з метою забезпечити перевагу Заходу над рештою світу. Однак троє відомих американських істориків – Джойс Епплбі, Лінн Гант і Маргарет Джейкоб – вирішили інакше. Вони зробили висновки постмодерністів своєю відправною точкою, спробувавши з’ясувати, що лежить в основі культурних війн про природу, цілі та силу історії як наукової дисципліни. Об’єднаними зусиллями з’явилася книга з доволі претензійною назвою «Розповідаючи правду про історію».

У невеликому, але проблемно насиченому вступі автори не приховують, що взятися за перо їх змусив стан історичної науки у США. Кожен, кому довелося викладати у сучасному американському університеті і чути звичну студентську відповідь «Це ваша думка, професор», знає, що сумнів у всьому, починаючи зі сенсу американської історії і завершуючи вартістю науки, набув сьогодні загрозливих розмірів серед молодих американців. Світогляд Дж. Епплбі, Л. Гант і М. Джейкоб, за їх власним визнанням, був сформований цією позицією не менше, аніж будь-кого іншого. Наприкінці 1960-х – на початку 70-х років, коли вони отримали роботу в університетах, лише одиниці жінок у США викладали на престижних кафедрах історії. У цьому розумінні вони були серед «варварів» 60-х років, чий прихід у науку відбувся внаслідок безпрецедентного розширення вищої освіти у цій країні і так лякав тодішніх консервативних професорів. Саме їхнє покоління кинуло виклик успадкованим традиційним інтерпретаціям американської та світової історії, висловило недовіру претензіям науки на незаперечну істину і повну об’єктивність. У середині 1990-х років, коли «варвари» 60-х вже не «стоять біля воріт», а є членами важливих університетських комітетів, читають ключові курси і пишуть впливові книжки, вони зробили скептицизм і релятивізм загальнопоширеними в інтелектуальному житті. Хоча автори ніде не згадують про якусь свою моральну відповідальність за такий стан (та й смішно було б це робити), вона відчувається на кожній сторінці рецензованої книги. На їхню думку, «скептицизм і релятивізм стосовно можливості досягнення істини не лише у точних науках, але й в історії та політиці, виріс із виняткової демократизації американського суспільства» (с. 3). Відкриття доступу до вищої освіти майже всім, хто її прагнув, переписування американської історії з позицій багатьох культурних перспектив (жінок, расових і сексуальних меншин, суспільних класів і т.д.) та заперечення науки як джерела і моделі всього, що є істинним, виявилися взаємопов’язаними процесами. Не випадковим є і їх часовий збіг.

Сьогодні, коли широка громадськість остаточно заплуталася в оцінці статусу і ролі історії, професійні історики, вважають Дж. Епплбі, Л. Гант і М. Джейкоб, повинні взяти на себе відповідальність роз’яснити, «що ми робимо, як ми це робимо і чого вартує наша праця» (с. 9). Питання про доречність наукових теорій для пошуку історичної істини та роль історії у формуванні національної ідентичності – дві ключові теми рецензованої книги – істориками часто відкидаються як такі, що безпосередньо не стосуються їхньої роботи, котру вони вбачають в архівних пошуках і писанні наукових монографій та статей. Проблеми релятивізму, істини чи об’єктивності передаються на розгляд філософії історії або залишаються тим небагатьом історикам, переважно фахівцям у галузі інтелектуальної історії, які зробили їх предметом свого спеціального дослідження. Не кращою є ситуація у школах та університетах. Більшість школярів не мають жодного уявлення про професію історика чи те, як їхні вчителі здобувають свої знання. У вузівських програмах заняття з історії підпорядковуються загальносоціологічним курсам або швидше слугують для отримання якихось вузькоспецифічних знань, ніж розвивають історичне мислення. Тому перед авторами стояло доволі складне завдання. Необхідно було написати працю, однаково доступну широкій читацькій аудиторії і фахівцям: «Ми хочемо познайомити читацький загал, студентів і професійних істориків з дискусіями, які сьогодні киплять довкола зв’язку історії з науковою істиною, об’єктивністю, постмодернізмом і політикою ідентичності. Ми накреслили напрямок міркувань з цих тем, який, сподіваємося, забезпечить нові відповіді» (с. 9-10). Загалом, на нашу думку, авторам вдалося досягнути поставленої мети.

Дж. Епплбі, Л. Гант і М. Джейкоб виявили чималу наукову сміливість, заявивши вже на початку свого есе, що вони вірять у можливість отримання множини істин про минуле і, навіть якщо ці істини не є абсолютними, все ж вартує боротися за них. Інтелектуальна традиція, до прихильників якої віднесли себе троє істориків, потребує сьогодні захисту з двох основних причин. Першу загрозу створило відкриття соціальних структур та їх стримуючого впливу на особистість, чия свобода шукати істину, таким чином, істотно обмежується. Друга випливає зі скептицизму в адекватності образів дійсності, створених науковими дослідженнями. Щоб зустріти ці «провокаційні виклики», автори рецензованої праці вирішили звернутися до історії, точніше історії ідеї об’єктивності. Не будучи фахівцями у галузі філософії історії, Дж. Епплбі, Л. Гант і М. Джейкоб об’єднали свої окремі наукові інтереси з метою з’ясувати місце сучасних критик у тривалому діалозі про знання, який розпочався у XVII ст. під гаслами «модерної науки» розширився у наступні століття і сьогодні перебуває у центрі суспільної уваги.

Книга відкривається розділом «Інтелектуальні абсолютизми», де зроблено спробу не просто вкотре простежити розвиток історичних знань, а зрозуміти, як змінювалося у новітній час ставлення суспільства до роботи історика і його творів, у чому виявлялася залежність істориків від панівних ідей і уявлень, або, за висловом авторів, «інтелектуальних абсолютизмів» епохи, і як це, зрештою, позначилося на оцінці об’єктивності історичних праць у суспільній свідомості. Безперечною заслугою Дж. Епплбі, Л. Гант і М. Джейкоб є те, що їм вдалося уникнути своєрідного комплексу «часової зверхності», притаманного більшості історіософських та історіографічних досліджень. Дискусії минулих століть вони описують з азартом людей, котрі вийшли з тієї самої професійної культури, що й учасники колишніх суперечок.

Перший інтелектуальний абсолютизм на Заході сформувала віра Просвітництва у героїчну модель науки. Саме вона спонукала істориків стати схожими на природознавців, перетворитися на нейтральних і безсторонніх дослідників із завданням реконструювати минуле точно таким, яким воно було. Згодом запанувала ідея прогресу. Цей другий за рахунком інтелектуальний абсолютизм головну мету історичної науки вбачав у відкритті загальних законів людського розвитку як послідовності певних стадій. Властивий йому пошук сталих принципів суспільної діяльності містив припущення, що за плином повсякденного життя стоять сили, які упорядковують процеси змін. І нарешті, виникнення останнього з інтелектуальних абсолютизмів нового і новітнього часу спричинили сильні національні почуття, що їх переживали чоловіки і жінки XIX ст., визначаючи свою ідентичність. Започаткована революційними силами, звільненими наприкінці ХVIII ст., ідеологія націоналізму підштовхнула істориків спрямувати основні зусилля на включення своєї країни, а отже – своїх співгромадян, у ширший контекст світової історії. Створення націй стало абсолютною цінністю і внесок істориків до цього процесу було прийнято досить таки нерозважливо.

Починаючи з 1960-х років, усі панівні абсолютизми XIX ст. виявилися спростованими. У другому розділі «Абсолютизми повалено» автори книги, аналізуючи загальні тенденції розвитку наукового пізнання, точно визначають головну рису цього періоду: криза позитивістської школи філософії науки. Остання була зумовлена одночасно соціально-політичними («В історії західної науки[...] Хіросіма стала вирішальним і моторошним поворотним моментом» [с. 160]) та науково-теоретичними причинами: спрощеним підходом представників логічного позитивізму (К. Поппер та ін.) до встановлення істини й ігнорування соціального контексту наукової діяльності.

Історія, ставши «академічною» у XIX ст., розділила з наукою зневіру, яку принесла повоєнна епоха. Починаючи з 1960-х років нові тенденції у світовій історіографії були пов’язані з розвитком соціальної історії. Соціальне орієнтовані дослідники не перебували в опозиції до стандартів об’єктивності чи правил професійної дисципліни, а лише використали ці стандарти для того, щоб заперечити традиційні інтерпретації, які виключали маргінальні або сектантські історичні групи. Таким способом вони сподівалися розширити наші знання, запропонувавши більш комплексну картину минулого. Але одним із головних наслідків їхньої діяльності стало викриття обмеженості всіх попередніх «історій». По суті, вони підкреслили той факт, що історіописання завжди було пов’язане з ідеологією. Тому досягнення нової соціальної історії одразу опинилися у центрі уваги тих, хто наполегливо твердить (інколи зловживаючи цим), що історія більше не може пропонувати один національний наратив, вона неминуче є упередженою, політизованою, пропагандистською, навіть міфічною. Як не дивно, але робота соціальних істориків тільки додала аргументів на користь висновку, що історія не здатна бути об’єктивною. Цим відкриттям, вважають автори книги, скористалася нова група критиків, яких умовно можна назвати постмодерністами.

Останній параграф другого розділу «Постмодернізм і криза модерності» є фактографічно найбільш насиченим і виконує ключову теоретичну функцію. На жаль, у ньому розглянуто і критично проаналізовано лише ті напрями постмодерністської думки (культурна історія і наративізм), які отримали поширення на Американському континенті або вже привертали увагу авторів. Значно менше місця відведено, наприклад, новому історицизму та іншим впливам літературного критицизму на історіописання. Безсумнівно, можна сперечатися щодо самостійності названих течій та міри їх поширення у різних національних історіографіях. Тому авторський колектив справедливо зупинився на з’ясуванні центрального питання нинішніх дискусій довкола історії – доцільності використання істориками наративу і, ширше, метанаративу для відображення минулого. На думку Дж. Епплбі, Л. Ганг і М. Джейкоб, немає жодних підстав робити висновок, що, оскільки існує певна прогалина між реальністю та її описом (зображенням), нарація в основі своїй непридатна. Одне те, що наративи є людськими творіннями, автоматично не робить їх вигаданими чи міфічними.

В останньому розділі «Нова республіка знання» автори детальніше розглядають способи, з допомогою яких вчені можуть збільшити істинність і зменшити фіктивність своїх наративних творів. У підсумку зазначається, що наратив є важливим як для індивідуальної, так і суспільної ідентичності. Тому історики повинні прагнути розвивати нові і досконаліші соціальні теорії, нові і кращі метанаративи, навіть якщо вони проблематизують старі концепції. «Точно так само, як метанаратив прогресу замінив метанаратив християнства, можна сподіватися, що люди захочуть створити нові метанаративи з метою підготуватися до майбутнього» (с. 235). Адже новий досвід завжди вимагатиме нових інтерпретацій і пояснень.

Обраний на початку книги ракурс дозволив авторському колективу прийти до цікавого висновку, що постмодернізм фактично і є одним з таких метанаративів: проголосивши кінець усіх метанаративів, він сам перетворився на «частину справді тоталізуючого історичного наративу». Цілковите заперечення метанаративів недоречне вже тому, що наратив і метанаратив є різновидами оповіді, яка робить ефективною діяльність у світі, надаючи їй значення. Постмодернізм же, навіть заперечуючи підстави всіх значень, насправді лише пропонує їх інше трактування. Людська діяльність була б неможливою без оповіді про те, як існує світ, і чим більше схильності до роздумів у ній проявляється, тим теоретично наповненішим стає її опис. Оповіді постійно змінюватимуться (адже фактично у них йдеться про те, як змінюється світ), однак історики завжди розповідатимуть їх з метою надати сенсу минулому. Річ лише в тім, чи вони робитимуть це максимально правдиво і повно, чи ні.

У книзі обстоюється думка, що «найкращий шанс віднайти зміст оточуючої нас дійсності» пропонує демократична практика історії, яка об’єднує розмаїття поглядів (с. 11). Посилюючи скептицизм до панівних ідей, вона, разом з тим, вселяє довіру в реальність минулого та його пізнаваність. Відкритість до взаємодії між впевненістю і сумнівом становить засадничу властивість демократії. І навпаки, ця відкритість залежить від наукової моделі знання, що ґрунтується на переконанні у дійсності фактів минулого та людській спроможності встановити зв’язок з ними. У демократичному суспільстві історія розцвітає на хвилі прагнення знайти і повідомити істину. Проте навіть тут вона завжди тісно пов’язана з владою і містить низку винятків: будь-яка історія є чиєюсь історією, розказаною з певних позицій і для когось. Якщо зовнішня реальність має змогу безпосередньо впливати на свідомість, то минулі події зберігаються у різноманітних згадках, тлумачити які вчать істориків. Спроба встановити історичну істину сама по собі виховує коректність. Оскільки ніхто не може бути певен, що його тлумачення є безсумнівно правильним, кожен повинен прислухатися до інших думок. Усі «історії» є тимчасовими, жодна не має остаточного слова. Тому «розповідь правди вимагає сьогодні колективних зусиль», підсумовують автори.

Звичайно, у такій обширній праці, яка охоплює багато складних, дискусійних, часто малодосліджених сюжетів, можна віднайти якісь недоліки, суперечливі моменти, невдалі формулювання. Але не вони характеризують дослідження. До того ж мають право на існування і різні погляди на ті або інші події, що є обов’язковою умовою творчого розвитку науки, пошуків глибшої та універсальнішої наукової істини й історичної правди.

Дж. Епплбі, Л. Ганг і М. Джейкоб адресують своє есе англомовній аудиторії. На наш погляд, значення книги ширше. Вона не може залишити байдужим і українського читача. Адже інтелектуальні абсолютизми (якщо так можна назвати ідеологічні догми) у вітчизняній науці були значно жорсткішими, а їх злам – різким і приголомшливим. Останнім часом, коли молодше покоління українських істориків намагається віднайти нові теоретико-методологічні підходи, що дозволять створити доречні для сьогодення наративи національної історії, у суспільстві дедалі ширшого розповсюдження набуває скептичне ставлення до результатів наукових досліджень та праці історика загалом. Тому сам факт, що читання книги викликає жвавий відгук, бажання активно приєднатися до обговорення порушених у ній питань, свідчить про наукову важливість та змістовність цього історіософського дослідження, актуальність сформульованих у ньому положень і висновків.

Роман СИРОТА