Марта БОГАЧЕВСЬКА-ХОМ ЯК

ІДЕОЛОГІЯ ТА ГРОМАДСЬКЕ ПІДЛОЖЖЯ УКРАЇНСЬКИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ: СПРОБА ДЕФІНІЦІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ

Є два роди націоналізму – інтегральний та нормальний, природний. Правда, в Україні ще був буржуазний націоналізм, та як ярлик без об’єктивного предмету. Інтегральний націоналізм побудований на принципі зверхності свойого народу та своєї держави. Цей націоналізм оправдовує право командувати іншими народами і нівечити їхні права. На Заході цей націоналізм часто ідентифікували з націоналізмом взагалі, помилково вважаючи, що так звані розвинені держави вільні від націоналізму. Насправді це не так. Націоналізм – це нормальне явище, притаманне всім народам. Означає він прив’язання до власної ідентичності і форм існування чи виборювання їх.

Для українського читача справа ще ускладнюється відмінністю між термінологією, часами вживаною на Заході, особливо тими науковцями та коментаторами, яким чуже почуття націоналізму – а таких багато, і термінологією, вживаною в Україні. «Націоналізм» та «націоналістичний» для пересічного українця рівнозначні або, принаймні, співзвучні поняття. Для західного коментатора поняття «націоналістичний» вживається, щоб схарактеризувати те, що на Заході прийнято називати інтегральним націоналізмом. Брак чіткості в ужитті термінології утруднює повноцінне обговорення теми по обидві сторони океану. Я зосереджусь на поміркованому, природному націоналізмі. Інтегральний чи згубний націоналізм переходить у тоталітарну систему, чужу поміркованому націоналізмові.

Звичайно, коли ми пишемо чи говоримо про націоналізм, маємо на думці якусь ідеологію чи історію націоналізму. Тобто думаємо про націоналізм як про більш-менш вироблену ідейну систему, тим більше, що кожен націоналізм витворює свою міфологію ідентичності, яка надається до систематизації. Культура, фольклор, музика та релігія разом з мовою творять загальні категорії ідентичності народу. А передається вона через історію.

На відміну від релігії та філософії, які вивчають, а то і творять замкнені системи, історія дозволяє вчитися на конкретних прикладах. До речі, кожне покоління пише певною мірою історію для себе, включаючи в неї сфери нових зацікавлень. Так ввійшло в історію наших часів селянство, про яке в минулому столітті мало хто писав, чи нині активно, особливо на Заході, входять жінки, донедавна мало присутні в історії. Тому-то історія – добрий предмет, щоб витворити у читача аналітичну думку та розумні узагальнення. Правильно вивчена історія може дати реальну самоідентифікацію народові чи державі. Чим реальніше вивчена історія народу, тим ефективніша його політика.

Обездолені групи, однак, часто позбавлені своєї історії. Нерідко вони або виключені з неї, або за них її пишуть інші. Коли ж їм випадає самим писати свою історію, вони починають часто-густо від себе або бачать себе спадкоємцями героїчних чинів своїх попередників. Історія для них – як священний заповіт, як святе писання, що його треба зберегти і передати повністю. Така історія не виконує своєї правдивої місії – не дає вичерпного знання про істинне, а не вимріяне, минуле і не посилює аналітичного мислення. Та найцікавіше те, що категорії, дефініції обездолених груп рідко коли віддзеркалюють їхню власну самобутність. Радше зустрічаємо ужиття термінології, набутої в школі чи сформульованої з читаної літератури. Причому не завжди на свою користь. Наведу два приклади. У споминах про студентський рух в Україні минулого століття знаходимо уболівання про те, що, мовляв, не було жодної активності до появи автора, бо царська таємна поліція, яка уважно стежила за всіми формами громадської діяльності в Імперії, була особливо чула на рухи, котрі могли бути пов’язані з українством. Проте документи царської охранки подають іншу картину українства як руху. Вони тріщать від справ про українських студентів, яких навіть було підозрювано у намірі взяти участь у діях студентів Росії й Австро-Угорщини з метою повалити ці дві імперії. В самій Полтаві існувало декілька гімназійних гуртків української молоді, про які дотепер ніхто не писав. З жіночими організаціями Києва, Харкова та Полтави трапилася подібна пригода.

Історія має пряме відношення до дефініції націоналізму і до того, як дана нація сприймає себе. Чи виробляє вона своє власне поняття про своє існування і чи віддзеркалює менш-більш правдиву реальність? Чи навпаки, – вона приймає чужі погляди про себе за вірогідні, не піддаючи їх своєму аналізові? Найвища форма дискримінації – це вживати як свої категорії світосприймання, вироблені іншими для самоозначення останніх. Це рівнозначне тому, щоб прийняти окреслення інших як своє «я».

Поставимо собі питання: які елементи творять історію України? Не що Україна втратила, хто її підкорив, хто і як знущався над нею. Чим заслуговує вона на науковий інтерес? Як проіснувала ця країна не тільки без своєї держави, але й перед постійними брутальними намаганнями знищити її народ? Багато народів підкорили їх сильні сусіди, але вони збереглися, незважаючи на завдані їм знищення і насильне відірвання від решти світу. Українці побороли довголітнє розчленування і релігійні розбіжності. Чому? Чому не зникли вони, а оновлювалися, відтворюючи при кожній нагоді свою державу?

Мені видається, що одна з головних причин живучості України та її народу лежить в органічній праці різних громадських організацій, які творили стрижень руху, що ми його звикли називати націоналізмом. Історики, одначе, про ці організації не пишуть. У нас навіть немає переліку тих організацій, що існували у XIX ст. Історики зосереджуюються на «великих» подіях, на політиці, на військових діях, які, безумовно, важливі. Рівно ж історики інтерпретують писаний матеріал та студіюють художню літературу, щоб винести з неї ціле політичне підложжя. Але такий ексклюзивний підхід не дає нам повного зрозуміння істотного розвитку України. До того ж, він сприяє обмеженому насвітленню сутності націоналізму в Україні.

Річ у тім, що коли ми вживаємо поняття «націоналізм», то не розглядаємо уважно діяльності організацій, які величаємо націоналістичними чи національними за характером. На це є свої причини. Ідеї націоналізму висловлювали вперше філософи непересічного рангу. Такі мислителі, як Йоган Готфрід Гердер, писали поетичним, а не суто науковим стилем. Як і всі поети, він оздоблював любов до Батьківщини з її історією від найстаріших часів крилатими фразами. Творці високої культури, які висловлювалися про націоналізм, зосереджувалися на вищих вартостях, підкреслюючи духовність, альтруїзм, потребу пожертви, працю для загального добра. Традиції творчості в Східній Європі, а особливо в написанні автобіографії, не включали визнання чи навіть усвідомлення того факту, що власна мотивація може включати те, що в декларації незалежності США характеризується «правом на змагання за щастя». Для прибічників націоналізму щастя завжди лежить у духовній сфері.

Рядові члени, які вступали в організації, що їх згодом вважали національними чи націоналістичними, звичайно не заглиблювалися у мотиви своєї діяльності. Вони переймали від письменників та мислителів сформульовані ними ціпі та риторику. Те саме відбувалося з історією. Вона ставала частиною переказу про минуле, а не його аналітичним вивченням.

Так часто траплялося, що ті, кому найбільше потрібна була історія як аналітичний засіб вивчення своєї спільноти з усіма її плюсами та мінусами, сприймали переказану історію як святість. Незнання справжнього минулого загрожує нерозумінням сучасного. Коли переглядаємо діяльність – саме діяльність, а не програмні маніфести та заохочувальні писання, – українських організацій і організацій, в яких українці відігравали головну роль, то найбільше вражає практичне обличчя громадських організацій, що їх ми звикли називати патріотичними.

Обговорення громадського життя, а особливо полеміка щодо правильності того чи іншого підходу до громадських справ, не завжди віддзеркалює практичний напрямок громадських організацій. Дискусії зосерджуються на ширших чи вужчих ідеологічних факторах або на поодиноких інтерпретаціях філологічного, історичного чи релігійного розвитку. Полеміка щодо такого чи іншого правопису, форми і часу релігійних святкувань переростала в абсолют та посилювала полярно крайні ідеології. При читанні сьогодні давно пожовклих статей, мимоволі спадає на думку Ґуліверова розповідь про війну ліліпутів, що виникла як наслідок дискусії, як їсти яйце – з гострого чи з тупого кінця? Абстрактні дискусії навколо громадських справ посилюють замкнене мислення.

Є ще одна проблема, пов’язана із зосередженням на ідеологічній стороні дефініції українства. Звичайно ідеологія вимагає системи, яка, своєю чергою, змушує до чіткості у визначенні своєї належності. Така чіткість, однак, не завжди точна. У мало якому суспільстві можна обмежитись до виключно однієї сфери належності. Звичайно сфери належності всіх людей чіпляються одна за одну. Тобто нелегко обмежити опис будь-кого належністю виключно до однієї сфери. В Україні сфери належності ускладнюються присутністю урядів, які не завжди, м’яко кажучи, переймалися добром української спільноти. Але ці уряди завжди вимагали від усіх громадян чи підлеглих якоїсь участі в житті держави. Та навіть коли не враховувати складнощів, пов’язаних з пануванням різних держав в Україні, все ж слід мати на увазі, що населення України, як і населення більшості великих країн, не є одностайним. Воно диференційоване географічне, релігійно, суспільне, етнічно. До того ж, історичний досвід різних частин України відмінний. Це не означає само по собі ані слабкості її громадськості, ані згубного браку єдності в ній. Навпаки, злиття всього її населення, – на зразок німецько-нацистського Gleichstaltung, – було б небажане для неї. Україна втратила, коли б стала однорідною й одноманітною. Брак однорідності означає, однак, що сфери належності, про котрі йде мова, не можуть бути ексклюзивними та поодинчими. Радше, вони чіпляються одна за одну. Намагання накинути один-єдиний ексклюзивний ярлик на населення України, а особливо на активний її прошарок, просто недоцільне й нездійсненне.

Погляньмо, для прикладу, на Київ 1870-х років. Вершок застою; громадське життя розчавлене царським абсолютизмом; усі прояви українства задушені; студентський рух зашморгнений обмеженнями, що завершуються університетським статутом 1884 p., який анулює права вищих шкіл на будь-яке самоврядування. Дами Києва зважуються на два кроки – далі намагаються дістати дозвіл на запровадження вищих жіночих курсів (подібних до тих, які впроваджено в Москві і Санкт-Петербурзі) і дозвіл на створення неполітичного жіночого клубу. Дами з вищих суспільних сфер – старі родини, дружини царських адміністраторів, походять з різних національностей, проте останнє не суттєве для них. Вони не хочуть, щоб їхні доньки їхали поза Київ здобувати модну освіту, вони прагнуть того, щоб їхній Київ мав всі ознаки великого міста. Революційна діяльність проти легального уряду їм і не спадає на думку. Навпаки, вони роблять все, щоб лиш відпекатися від неї і відтягнути від неї своїх дітей. У них почуття гідності і знатності. Вони дами Києва, царські піддані, матері своїх дітей, дружини гойних достойників. Дозвіл стосовно створення Вищих Жіночих Курсів йде мляво – майже десять років від першого подання. А Жіночий клуб? Дозвіл приходить щойно 1905 p., коли вже дамам і не до клубів. У чому ж річ? Царська охранка вирішила, що за домаганнями дам криється українофільська затія. Поліції ввижалося, що українці хочуть розбудувати свою громаду під ширмою дам і жіночої освіти. Серед дам були жінки які виявляли інтерес до українства. Правда, ті, що вважали себе українцями, не включили ні одну з дам в іконостас патріотів України. Проте охранка дивилась на справу ширше, зважаючи не стільки на те, хто вважав себе українцем, а радше на те, хто міг би себе вважати українцем. Деякі серед київських дам виявляли зацікавлення Україною. Найважливішою серед них для охранки була Евдокія Ґоґоцька, котра деякий час видавала «Киевский Телеграф» – російськомовний часопис, який порушував теми, що цікавили українців. Цього вистачало, щоб припускати, що вона про те тільки й думала, щоб відтворити автономну Київську козацьку державу.

Варто звернути увагу на те, що для охранки не було важливим, що та чи інша людина прогресивно-суспільних поглядів вважалась українцем. Охранку цікавило насамперед те, хто міг би діяти на користь України, бо саме це було, на її переконання, рівнозначним з діяльністю проти царя. Для дам категорії належності не були такими ясними та ексклюзивними. Вони не бачили протиріччя між тим, щоб Київ мав всі ознаки великого розвиненого міста, та царською владою.

Ставлення Християн Алчевської було дещо відмінним. Вона поділяла Ґерценову антиімперську позицію, підтримуючи право поляків на свою державу. Використовуючи фінанси свого чоловіка, X. Алчевська в середині 1860-х років розбудувала школи письменності для робітників і стала провідним знавцем шкіл для дорослих на цілу Російську імперію. На подвір’ї своєї школи вона поставила перший в Україні пам’ятник Т. Шевченкові. Але після першого року навчання в ній українською мовою царський уряд поставив ультиматум: або воно проходитиме російською мовою, або школу закриють. X. Алчевська, честолюбна жінка, яка писала свої твори і спомини російською мовою, щоб мати ширше коло читачів, перевела навчання на російську мову. В той самий час, одначе, вона організувала по неділях «академії», на котрих робітники читали вірші та співали пісні українською мовою; на концерт треба було поліцейського дозволу, а академії, де виголошувались популярно-наукові доповіді, могли проходити без нього. Тим самим X. Алчевська культивувала українську мову серед робітників. Своїх дітей X. Алчевська виховала як українців, листувалася українською, а друкувалася російською. Хто вона?

Алчевська та Ґоґоцька – це представники консервативного прошарку населення України, який плекав надію, що Російська імперія таки перетвориться на модерне суспільство. Але царський уряд волів вірити своїм тайним агентам, а не власному населенню. Небезпечне слово – українофіли – появляється щораз частіше на устах правлячих верств і охоплює дедалі ширше коло українського населення. Причому характеристика охранки та ультра-націоналістів збігається. Обидві крайності зводять всі явища до націоналізму. Одні ототожнюють усю діяльність українців з націоналізмом, а інші заперечують національний патріотизм тих, хто не приймає саме їхніх поглядів.

Зробимо один маленький відступ та пригадаймо собі, як саме творяться політичні партії. У Східній Європі партії часто формуються навколо ідеології. Звичайно інтелігенція – тобто той прошарок населення, що виявляє громадсько-політичний інтерес – гуртується, приймає програму і виступає від імені народу чи нації. Вироблена програма – це серце такої партії. Другий варіант, який можна назвати англійською моделлю, – це гуртування довкола якоїсь конкретної й обмеженої мети; спільні інтереси визначають спільні дії, це і призводить до утворення партії.

Тепер головне питання – чи українство і рух за Україну як 1917 р., так і 1990 p., коли він здивував усіх своєю живучістю, є витвором ідеології чи намаганням народу забезпечити спільність інтересів громади? Тобто – чи маємо справу з нацією, що є витвором ідеології, чи з намаганням народу забезпечити певну спільність суспільних інтересів?

Тут нам може стати в пригоді погляд у минуле. Звідки зросло українське громадське життя? На західних землях, де громадські організації могли розвиватися вільніше, ніж на східних, прийнято вважати «Просвіту» однією з перших громадських організацій. Насправді ж це не так. До покоління перед «Просвітою» постали, до речі з примусу Австрії, допомогові товариства для греко-католицьких священиків. Своїми внесками ці священики забезпечували будучність своїм вдовам і освіту дітям. Інститути священицьких вдів і сиріт переконали греко-католицьких священиків та їхніх дружин, що дрібними внесками і власною самодопомогою можна поліпшити собі життя. Вони також побачили на власному досвіді, що такий підхід може пригодитися і громаді. Не дивно, що священики почали організовувати громадські організації на практичних, а не ідеологічних засадах.

На східних землях, у Києві, Харкові, Полтаві, знаходимо товариства з практичними програмами. Навіть така «програмова» організація, як Кирило-Методіївське братство, мала практичний підхід до суспільних проблем, чим дещо випередила американську практику. Наприклад, Юрій Андрузький виробив програму збору прогресивного податку залежно від посіданого майна. Кооперації і «Просвіти», створені після того як революція 1905 р. виборола права на громадські організації, були саме такими практичними, а не ідеологічними товариствами. Але аналіз охранки далі зводив усе до згубного націоналізму.

Й останнє питання. Яку дефініцію націоналізму приймуть сучасні українці? Чи таку, яка вироблена іншими для своїх цілей? Чи сформулюють вони свою власну дефініцію націоналізму із конкретного досвіду України? Чи задовольниться населення України легким стандартним ідеологічним ярликом, чи внесе воно у прийняті слова конкретний, притаманний Україні зміст? Це не тільки питання правильного зрозуміння історії, воно має вагоме значення сьогодні.