Микола КРИКУН

ІНСТРУКЦІЯ ПОСЛАМ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НА

ВАРШАВСЬКИЙ СЕЙМ 1666 РОКУ І ВІДПОВІДЬ

КОРОЛЯ ЯНА КАЗИМИРА НА НЕЇ

Ставши в серпні 1665 р. козацьким гетьманом, Петро Дорошенко не міг не усвідомлювати необхідності хоча б якогось налагодження відносин керованого ним Війська Запорозького з правлячими колами Речі Посполитої, сильно підірваних перед тим, особливо під чає політичної завірюхи, що охопила Правобережну Україну* навесні і влітку (та й у першій половині осені) 1665 р.

Виявом цього усвідомлення були Дорошенкові писемні контакти з королем Яном Казимиром. Найраніші відомі нам свідчення їх – відправлені королю через козацьких посланців (послів) листи – 20 листопада (ст. ст.) з Умані (два) і через шість днів з Чигирина, а також дана послам, котрі повезли останній з цих листів, “Інформація”, де подавалися роз’яснення щодо заторкнутих у ньому прохань Війська Запорозького до короля. Наприкінці грудня (ст. ст.) 1665 р. гетьман отримав королівські листи у відповідь, які не збереглися. Одразу по цьому він надіслав тому самому адресатові з Чигирина лист І водночас вручив своїм послам до короля “Інструкцію” з переліком у ній козацьких прохань, яку вони повинні були довести до відома Яна Казимира. 18(28) січня 1666 р. з Чигирина до короля виїхав надвірний ротмістр Ярема Петрановський із завданням, зокрема, ознайомити його з новою Дорошенковою “Інформацією”, На 5 лютого припадає складання проекту королівської відповіді на згадану “Інструкцію”; сама ж відповідь, правдоподібно, була вручена послам, які доставили “Інструкцію” у Варшаву[1].

В “Інформації”, датованій 18 (28) січня, було зазначено, що Військо Запорозьке звернеться зі своїм проханням до сейму й короля[2]. А в згаданому проекті королівської відповіді сказано: нехай Військо пришле своїх послів на сейм для заслуханий висунутих ним прохань[3]. Ішлося про звичайний (шеститижневий) сейм Речі Посполитої, який, згідно з королівським універсалом, виданим 30 грудня 1665 p., мав відкритися у Варшаві 17 березня 1665 р.[4] Для вироблення списку козацьких прохань на сейм (як і для вирішення інших питань) була скликана під містечком Лисянкою, розташованим у той час у Київському повіті Київського воєводства, генеральна рада Війська Запорозького, її скликання заповідав комендант білоцерківського польського гарнізону, генерал-майор Ян Стахорський (Стахурський) у листі від 28 лютого 1666 р. до канцлера великого коронного Миколая Яна Пражмовського; тут читаємо також, що П. Дорошенко вишле з ради своїх послів на сейм[5].

Схвалені радою прохання були викладені в письмово оформленій інструкції послам. Оскільки розповідь про неї (як і про відповідь короля на неї) є метою цієї публікації, то вважаємо доцільним зупинитися на самій раді; дотепер це зробив, надто, проте, загально, лише Дмитро Дорошенко[6].

Рада відбулася 20(30) лютого 1666 р. Про це дізнаємося з таких документальних свідчень: 1) з розповіді про неї 12(22) березня в Малоросійському приказі у Москві Тимоша Буренка – уманського козака, взятого козаками лівобережного гетьмана Івана Брюховецького в полон і як язика відправленого в даний приказ для “роспросу”[7]; 2) із зізнання анонімного козака-дорошенківця (“изменника”), захопленого 22 лютого (ст. ст.) на правому березі Дніпра в полон лівобережними козаками з Переяслава[8]. Слід вказати на те, що саме 20 лютого міг мати на увазі “житель” Печорського монастиря Григорій Герасимов, коли в Києві 25 лютого (ст. ст.) розповів, що як він перебував у Білій Церкві, куди виїхав за три дні до того, то йому стало відомо, що “в местечке Лысенках [...] у [...] Дорошенка рада” була[9].

За Т. Буренком, рада проходила “под Лысенкою на поле с полверсты”[10].

Про склад учасників Лисянської ради інформують два, з відомих нам, документи. Згідно із заголовком її інструкції послам на сейм, на раді були присутні: загальновійськова старшина (генеральні обозний, судді, писар, осавули), полковники, сотенна старшина (сотники, отамани), рядові козаки (“товариство”) і некозаки (“чернь”) (див. додаток 1 до даної публікації).

Цей перелік не відповідає сказаному там само, що “вся” старшина Війська Запорозького взяла в раді участь: не згадано в ньому гетьмана, генерального хорунжого, полкову (поза полковниками) і, частково, сотенну старшину[11]. Наприкінці цієї ж інструкції подані імена і прізвища тих, хто засвідчив правдивість її, – гетьмана, генеральних обозного, двох суддів, писаря, двох осавулів, десяти городових полковників {чигиринського, черкаського, корсунського, білоцерківського, паволоцького, уманського, торговицького, кальницького, брацлавського, подільського), трьох серденятських полковників, трьох запорозьких січових полковників І сотника Кременчуцького полку (стосовно нього наведено тільки ім’я) (див. додаток 1). Гетьман підписався власноручно, а імена і прізвища інших писані тою ж рукою, що й інструкція.

Привертає увагу те, що в раді були представлені три запорозьких січових полки[12] і, хоч лише незначно, лівобережне козацтво (йдеться про сотника Кременчуцького полку). Слід вказати й на те, що з підвладних П. Дорошенкові 11 правобережних полковників на раді був, з незнаних нам причин, відсутній лише полковник канівський. Серденятські полки – це піхотні при гетьмані з’єднання (про них див, у примітці 18 до публікації інструкції).

За розповіддю Т. Буренка, на раді були полковники чигиринський, білоцерківський, корсунський, брацлавський, по дністрянський, сотники, інша старшина (у тому числі – серденятська (“серденева”) “и иные знатные козаки и мещане”, а також Дрозд, усього “человек с 300”)[13]. По дністрянський полковник – то. напевно, полковник подільський[14], Василь Дрозд (у розповіді Т. Буренка йдеться саме про нього) не міг бути присутній на Лисянській раді: у боротьбі за гетьманську булаву він восени 1665 р. зазнав невдачі і за наказом П. Дорошенка тоді ж був розстріляний у Чигирині[15].

Про те, що діялося на раді, маємо скупі відомості. Найбільше їх знаходимо в розповіді Т. Буренка. За його словами, на раді “приговорили” просити короля вивести в Польщу з Правобережної України військові загони Речі Посполитої і козаків “Серденева” полку, тому що вони “емлют стацыю многую и налоги чинят великие”, тоді як “стацыи и хлеба давать нечего”, оскільки ось уже три роки підряд тут хліба не сіяно; ті ж загони ще й тому треба вивести, що вони “не обороняют” Правобережжя від московських ратних людей й лівобережних козаків; якщо ж цього виведення не станеться, то правобережні жителі “все з жонами и з детми, оставя городы и места и домы свои, пойдут, хто куды похочет”. Учасники ради, продовжував Т. Буренко, також просили короля не порушувати козацьких стародавніх прав. Він же стверджував, що на раді лунали голоси, аби правобережні і лівобережні козаки жили між собою в згоді, “для того что де уж им между собою воюючись надокучило”. Старшина “Серденева” полку дуже обурювалася вимогою ради вивести його в Польщу І кричала на П. Дорошенка за те, що він не хоче давати стацій, називаючи його при цьому татарським гетьманом, бо, мовляв, П. Дорошенко поставлений на гетьмана татарами, а не військом обраний. Та сама старшина заявила начебто, що поїде до короля на гетьмана скаржитись, на що той їй відказав, що цього він не боїться, а прогодувати “Серденів” полк і королівське військо він не в змозі. А далі П. Дорошенко поклав булаву і відмовився від гетьманства та пішов до міста з ради. Полковники та інша старшина наздогнали його, привели назад у раду, де він, йдучи назустріч їхнім вмовлянням, знову взяв булаву. А ще перед відходом П. Дорошенка з ради старшина “Серденева” полку роз’їхалася хто куди[16].

За згаданим уже свідченням Г. Герасимова, на Лисянській раді говорилось про те, щоб у правобережних “городех полских людей нигде не было; а которые ныне есть, и тех бы вон выслать”; щоб П. Дорошенко написав комендантові Білої Церкви, аби той з керованим ним тамтешнім польським гарнізоном відступив у Польщу[17]. А полонений 22 лютого 1666 р. правобережний козак (“изменник”) подав, що на раді П. Дорошенко “с старшиною учинили, чтоб Ляхов, на Украине в городех будучих, в Полшу всех выслать, а самим со всеми заднепрскими (правобережними. – М. К.) городами к хану крымскому приклонитца и по весне заодно с Ордою итить на сеє (лівобережну. – М. К.) сторону Днепра войною; а Ляхи, будет с Украины в Полшу не пойдут, и их в городех конечно бить”[18].

Спільним у трьох наведених свідченнях є вимога ради вивести польські військові з’єднання з контрольованої П. Дорошенком території, І це дає підставу стверджувати, що в даному відношенні ці свідчення правдиві. Дивує, однак, те, що в інструкції ради послам на сейм пункт про виведення польського війська з правобережжя відсутній. Щодо іншого сказаного в тих же свідченнях, то зауважене в одному з них не має аналогії в жодному з двох інших, причому ніщо з цього іншого, окрім адресованого П. Дорошенкові докору, що він став гетьманом завдяки кримським татарам[19], і прохання, щоб король дотримувався козацьких прав (див. з цього питання відповідний пункт в інструкції ради (додаток 1), а також сказане Г. Грабянкою[20]), не знаходить підтвердження у відомих нам джерелах. Не виключено, що щось з не підтвердженого мало місце на раді; зокрема, це стосується висловленої на ній начебто думки, що годі козакам обох боків Дніпра ворогувати між собою, а також розповіді про зречення П. Дорошенком гетьманства[21]. Викликає подив подане в розповіді Т. Буренка про “Серденів” полк – з огляду на те, що в інструкції ради послам на сейм висловлене тільки прихильне ставлення до серденятських полків. У світлі цього зазначимо: якщо на раді й був якийсь конфлікт між серденятами й П. Дорошенком та тими, хто його підтримував, то, гадаємо, в розповіді Т. Буренка він явно перебільшений.

Схвалена Лисянською радою інструкція послам, відправленим з нею до Варшави, щоб ознайомити сейм і короля з проханнями її учасників, дає уявлення про те. які питання хвилювали Дорошенкове Військо Запорозьке у його відносинах з Річчю Посполитою (дає, до речі, якесь уявлення й про те, що діялося на раді). На жаль, ми не маємо жодних сигналів щодо того, як інструкція складалася, який обмін думками на раді відбувався при обговоренні її змісту. Слід зауважити: не всі питання, що піднімалися на раді у зв’язку зі складанням інструкції, знайшли в останній відображення (це можна побачити на прикладі відсутності у ній згаданого прохання про виведення польського війська з Правобережжя),

Оскільки на інструкцію послідувала королівська відповідь, котру ми також публікуємо, то необхідно зупинитися на тому, як до останньої дійшло.

За Т. Буренком, на раді вирішено було послати до короля лисянського сотника Веретцагу “с товарищи 1o человек”[22]. Навряд чи це свідчення відповідає дійсності: надто низько в козацькій службовій ієрархії перебував Верещага. щоб йому було доручено цю місію. Натомість на основі тогочасних згадок про витрати Речі Посполитої на козацьких послів відомо, що до Варшави прибули як посли: 11 квітня 1666 р. паволоцький полковник Ярош Грицютенко на чолі “2o полкових послів” та Іван Василевський, а 28 квітня Прокіп Семенович[23].

Причина несинхронної появи послів у Варшаві, як і мета прибуття їх сюди, не вказані. Оскільки вони з’явилися у польській столиці під час роботи сейму (сейм працював до 4 травня[24]), то можна стверджувати, що саме на сейм вони були делеговані. Досить численний склад посольства на чолі з Я. Грицютенком наштовхує на припущення, що саме воно мало завдання ознайомити сейм і короля з інструкцією Лисянської ради[25].

У згаданих відомостях про витрати на козацьких послів подано, що посольство Я. Грицютенка пробуло у Варшаві до 25 травня, а П. Семенович – до 26 травня[26]. За зазначеною відповіддю короля, посли двічі були в нього на аудієнції. Перша з них, згідно з тогочасним повідомленням з Варшави, опублікованим у “Theatrum Europacum”, мала місце 9 травня; в ході її посли вручили королю інструкцію[27], як того вимагала вступна частина до неї. Вручення сталося, за королівською відповіддю, в присутності двох сеймових палат – сенату і посольської ізби (przy zgromadzonych stanach Rzeczypospolitey). В самій же інструкції сказано, що її потрібно вручити “в сенаті”; чи не розумілося при цьому, що й – у присутності посольської ізби? Друга аудієнція відбулась десь перед 24 травня: цим днем датовано згадану королівську відповідь; з останньої видно, що на цей раз король прийняв послів у зв’язку з їхнім від’їздом (przy odprawie), – очевидно, до П. Дорошенка.

Інструкція відома нам в одному примірнику, який міститься в книзі 402 рукописного відділу Бібліотеки Чарторийських у Кракові – в сусідстві з іншими козацькими матеріалами в цій книзі. Документ є оригіналом – це доводиться тим, що він скріплений власноручним підписом П. Дорошенка та печаткою. Документ недатований. має 19 сторінок, писаних однією рукою, мова його польська (не скрізь досконала), густо пересипана латинськими словами і зворотами. Складається із заголовка, двох вступних абзаців, 36 абзаців змісту, підпису гетьмана, “підписів” старшини, печатки. Дотепер інтерес до інструкції проявив тільки Д. Дорошенко – він виклав її зміст[28].

Королівську відповідь виявлено в копії, зробленій десь в останній третині XVIII ст. з рукопису (оригіналу або копії), що у той час зберігався в архіві короля Станіслава Августа. Ця копія відклалася в книзі 16o рукописного відділу Бібліотеки Чарторийських у Кракові – одній з багатьох в останній подібних книг, які становлять рукописний документальний комплекс, відомий як теки Адама Нарушевича – знаного в Речі Посполитій останньої третини XVIII ст. історика (і поета), під чиїм керівництвом складались ці теки, що є величезним зібранням копій документів з історії Польщі, України, Білорусії, Литви тощо з часів середньовіччя до XVIII ст. Копія відповіді має 18 сторінок, писаних польською мовою. Відповідь поділяється на заголовок, вступний абзац, 30 абзаців змісту, заключний абзац, її ще ніхто навіть не згадував.

У вступній частині інструкції вказано, що посли при зустрічі з королем повинні насамперед засвідчити йому “до ніг” “вірне підданство, найнижчі послуги” гетьмана й усього Війська Запорозького, а згодом поцілувати його руку й висловити сподівання, що все це король належно оцінить; згодом сказано, що посли мають вручити королю інструкцію, де викладено козацькі прохання; король і “вся Річ Посполита”, читаємо далі, “без сумніву” прислухаються до них та задовольнять їх.

У вступній частині відповіді зазначено: король задоволений тим, що йому, за посередництвом своїх послів, Військо Запорозьке освідчилося у “вірному підданстві”; він це виявив на двох аудієнціях, даних цим послам.

Заключний абзац відповіді містить запевнення короля, що він постійно матиме на оці потреби Війська Запорозького, і коли він, король, поки що не в стані усі його потреби задовольнити, то воно повинно трактувати це не як вияв королівської неласки до Війська, а як вияв нелегких внутрішніх і зовнішніх обставин, в яких перебуває Річ Посполита.

Зміст обох документів структурно тісно взаємопов’язаний: відповідь наводиться абзацом на абзац інструкції, за винятком трьох випадків, у кожному з яких на два абзаци інструкції припадає один абзац відповіді, та одного випадку, коли порушено послідовність відповідей на пункти інструкції. Лише на три пункти (абзаци 23, 33, 35) відповіді відсутні.

Зміст інструкції та відповіді стосується двох блоків питань. Спершу у них ідеться про потреби православної церкви (щодо цього абзацам 1, 2, 3, 4, 5, 6 інструкції відповідають абзаци 1, 2, 3, 4, 5, 6 відповіді, а абзацам 7 і 8 – абзац 7). Другий блок складають справи власне Війська Запорозького (абзацам інструкції 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 і 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24 і 25, 26 27, 28, 29, 30, 31, 32, 34, 36 відповідають абзаци відповіді 8, 9, 1o, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 30, 29)[29].

Питання, підняті в інструкції, торкаються широкого кола козацьких інтересів – і важливіших, і часткових. Відповідь визнає стосовно багатьох з цих питань рацію козаків, водночас з відповіді видно, що король намагається притупити гостроту потреб Війська Запорозького, а то й ухиляється від прямої відповіді. Пізнавальне значення цього документа теж неабияке: він дає уявлення про тогочасне ставлення правлячих кіл Речі Посполитої до політично-релігійної ситуації в українських землях, до Війська Запорозького, містить певний конкретний матеріал (наприклад, щодо П. Тетері), який доповнює зміст інструкції.

Сейм, якому була адресована інструкція Лисянської ради, навряд чи спромігся розглянути висловлені в ній козацькі прохання, можливо, зокрема, тому, що закінчився він безуспішно[30] – поповнив список зірваних у середині XVII ст. сеймів. Невідомо, чи розглянув їх наступний, варшавський звичайний, сейм 1666 р. (діяв з 9 листопада до 23 грудня), теж, до речі, зірваний[31]. Це треба мати на увазі при ознайомленні з текстом інструкції та відповіді короля і нашими примітками до них.

Висловлені в лисянській інструкції 1666 р. прохання стали свого роду програмою дій Дорошенкового Війська Запорозького в його відносинах з правлячими колами Речі Посполитої. Недаремно частина з них так чи інакше була повторена в наступних інструкціях того ж Війська, адресованих сеймам і королю[32].

Далі публікуємо повністю “лисянську” інструкцію та королівську відповідь на неї. Довелося при цьому осучаснити пунктуацію, яка у них є дуже довільною, і проставити в більшості випадків діакритичні знаки. До публікації додано якомога докладніші примітки, аби полегшити читачеві сприйняття змісту документів. Не прокоментованими лишилися кілька пунктів інструкції і значно більше – пунктів відповіді. Це пояснюється стосовно “інструкційних” пунктів відсутністю потреби в наведенні приміток, а стосовно “відповідних” пунктів – головним чином наявністю таких приміток до їхніх “інструкційних” відповідників – пунктів, які роблять зайвим коментування.

ДОДАТКИ

1

1666 p., [лютого 20 (ст. ст.)]. Під м. Лисянкою. –

Інструкція послам Війська Запорозького, відправленим на

варшавський звичайний сейм, скликаний на березень того ж року

Instructia wyraźna od nas, wszytkiey starszyny, oboźnego, sędziów generalnych, pisarza y asawuiów, póikowników, setników, atamaniy, towarzystwa y czerni Woyska, JE° Kr. Mści wiernie przychilne^o, Zaporoskiego, teraz z iednostayney Rady naszey Łysiańskiey na seym ninieyszy do Naiaśnieysze^o Maiestatu JE° Kr. Mści, Pana Naszego Wielce Młłciwe^o, y wszytkiey Rptey Posłom naszym powierzona.

Naprzód. Przed pocałowaniem ręki Pańskiey maią y powinni będą posłowie nasi wierne poddaństwo, nayniższe vstugi Pana Doroszenka, Hetmana, y wszytkie^o Woyska, JE°K.M. wierne^o, do nóg Maiestatowi JE° Kr. Mści cum summa veneratione solleniterque oddać, którzy, ieśliby ex innata simplicitate sua mieli Maiestat Naiaśnieyszy JE° KM przywitać, vfamy, że to JE^o KM., Pan nasz wielce mlściwy, swoią oycowską łaskawością y mlłściwą pokryie clementią.

Po łaskawym zaś pocałowaniu ręki Pańskiey y po oddaniu wierney poddańskiey Maiestatowi JE” KM. veneratiey maią te nasze, wszytkie^o Woyska JE” KM. Zapor., powierzoną y de toto wyraźną instructie pod nogi Maiestatu JE° KMści, Pana Nasze^o wielce młiwe^o, publice w Senacie oddać, w którey instructiey pokorne petita latius śmiemy do niezwyciężonego JE° KMści Maiestatu y wszytkiey Rptey przez posłów naszych donosić, nic nie wątpiąc po młłśwey JE° Kr. Mści clementiey, że łaskawe oycowskie odniosą, co sama expostulat aequitas, za krwawe zasługi nasze v komentowanie.//

Nie tylko starożytnych przodków naszych czułość y staranie w lern sie naywiecey fundowało zawżdy, ale y nas samych chrześciańska powinność y wiary naszey graecoruskiey nievniadskiey pobudza zelus, abyśmy primario cerkwie naszey wschodniey obronę jey nabożeństwa y wszytkie^o duchowieństwa nasze^o prawosławnego całość, wolność y zaszczycenie super omnia fundowali y tutissime mogli retinere. A że główna przeszkoda y zaraza wschodnim cerkwiam naszym nievniackim, wierze y duchowieństwu naszemu lest vnia, która nie ustaie duchownych naszych, w posłuszeństwie Patriarchi Koń stanti no polski ego zostających, prześladować y pospolitych vciemiezac ludzi, tedy gorące y pokorne proźby posłowie nasi maią quam humillime wnieść do Naiaśnieysze^o Maiestatu JE° Kr. Mści y wszytkich Jch Mściów PP. Senatorów, aby wedtug dawney niepoiednokrotney łaskawey oycowskiey obietnicy, przywileiem y konstitutią confirmowaney, JE° Kr. Mści y wszytkie^o Senatu była deleta y cerkwiey y monasterów nam y dóbr duchownych, które teraz possident vniaci, vstapic¹. A ieśliby pokorna proźba nasza nie mogła w tera z Pańskiey dobrotliwości pożądane^o sobie otrzymać effectu, tedy przynamniey żeby nie tylko w Vkrainie, ale w Koronie y w Wielkim Xztwie Litewskim y gdziekolwiek graecoruski prawosławny nievniacki znayduie sie nasz naród, do dóbr cerkiewnych wszelakich y duchownych, do cerkwiey naszych nievniackich interessować, popów y po s pulst w a ciemięży ć, także przewielebnych oyców episkopów prawosławnych naszych vniaci prześladować wiecey nie ważyli się y odtąd żadne^o do prawosławiey naszey z łaski JE° Kr. Mści, Pana naszego młcwe^o, nie mieli pretextu y consensu.//

Jako zawsze od wieków ex clementią naiaśnieyszych królów Jch Mciów, świetey pamięci antecessorów JE° Kr. Mści, tak y teraz scześliwie nam panuiącego JE” Kr. Mści, Pana nasze” wielce młścwe”, Woysko JE° Kr. Mści wierne Zaporozkie nie wątpi cieszyć się w tym y ab orani adverritate zassczyca sie wolnością, prawem religiey graecoruskiey, świetobliwie nadanym y constitutiami ap próbo w any m², supplicować tedy maią posłowie nasi do JE° Kr. Mści, Pana nasze” wielce mlścwe^o, y wszytkich stanów, aby (arbitry nostri libertaiem roboratam zachowywaiąc) żadnemu dominari violenter JE° Kr. M., Pan nasz wielce mtścwy, in eadem libertate religiey et ecclesiey naszey nie dopuścił iako supremus wolności y swobód y praw naszych conditor et conseruator y aby tak teraz, iako et in posterurn, żaden г duchowieństwa violentus preter Hberam electionem na metropolią prawosławia nasze” wocowany nie był, oprócz ten, kogo iuxta liberae election: s jura legitime et vnanimiter obbierzemy, albowiem expressam y teraz violentiam praw y wolnościy cerkiewnych od przewielebne^o oyca Winnickiego mamy, bo lubo JE° Mść ociec Tokalski, metropolita, legitime elecms od nas, dla iakieyś ku Maiestatowi JE° Kr. Mści y Rzeczyptey vrazy y vdania subsistere do łych czasów nie może; którego oycowskiey milościwey JE° KM. recommendamus dementiey³, lecz przez to nie mogłaby się y nie miata gwałcić arbitry nostri libertas et libera electio. Vpraszac ledy powinni posiowie nasi vsilnie a pokornie maiestatu JE° Kr, Mści, Pną nasze” wielce młścwe”, aby teraz y w przyszłe czasy miała y zachowała wolność swoie religia y cerkiew nasza graecoruska nievnicka wszelką, w czym, iako y dygnitarzowie duchownych y świeckich stanów ziemskich y grodzkich, także bractwa, archimandrie, monastery teyże religiey gmecoruskicy nievniackiey w Wielkim Xztwie Litewskim y w woiewództwach koronnych Kiiowskim, Braclawskim y Czerń i ho w ski m maią przynależyty zelus wiary y libertatis huius prawo ad eligendum sibi nouum pastorem. Także y absque libera voce votisque et consensu y na(s). Woyska JE^o Kr. M. Zaporoz.,//którzy immediatus (sie!) do elcctiey metropoliti kiiowskie^c nasze^o prawosławne^o należymy, na metropolią electia valoru nie może mieć. Jeśli tedy electus JE° Mść ociec Tukalski od ley praeeminentiey metropol i tańskiey, quo iure et ratione nescitur, miał by być abalienatus, recommendamus pilne staranie y pokorne proźby nasze postom naszym, aby iuxta liberae electionis iura znowuśmy sobie electie złożyli y obbierali, y na kogo sam scrutator cordis sprawi na tey electiey, ex omnium nostrum disponet consensum, na tego amplectemur y władze metropolitańską y nasze iako pastorowi posłuszeństwo oddamy, A tak aby w przyszłe czasy żaden violenter nie vsurpowal sobie absque libera electione nie tylko władzy metropolitańskiey, ale y post decessum metropolity y episcopów dóbr duchownych disposity y administraty, – pokornie na to v Maiestalu JE° Kr. Mści o przywiley y confirmatię instabunt posłowie nasi,

Conscquenter zelus y powinność wiary naszey chrześciańskiey graecoruskiey wzbudza nas supplicować y za inszych generaliter stanów duchowieństwa nasze° prawosławne^o, archimandriy, monasterów, bractw y inszey duchowney praeeminetiey, znayduiacych się w różnych powiatach y mieyscach. które iakiekolwiek dobra cerkiewne y swoie maią grunta, mienia, pasieki, futory, jeziora, stawy, młyny, bory y inne przynależności, prawem y przywileiami zdawna roborowane, tak od naiaśnieyszych Królów Ich Mciów antecessorów, iako y od scześliwie nam teraz panuiace^o JE° Kr., M., – aby ledy 7 miłościwey clementiey J° K.M. mogli tutissime zażywać cum omni libertate spiritual) y żeby od prouiantów na praesidia, także y od stanowisk żołnierskich dobra duchowne у same duchowieństwo wolne ex dementia JE° KM., Pana nasze^o wielce młścwe°, y Rzeczyptey zostawało, – na to posłowie nasi nizko vpraszac maią Maiestatr, JE° Kr. Mści, Pana nasze^o wielce młścwe°, o wyraźny JE° Kr. Mści przywiley y confirmatie.

Cerkiew lubelska ponieważ z woli y clementiey JE° Kr. Mści iawnie od vnitów odcięta y według dawnieyszych praw y przywilejów, iey należących,//przez wysadzonych Ich Mściów pp. comissarzów nam, prawosławnym nievnitom, przywrócona y oddana tedy za to iako pokornie Majestatowi JE° Kr. Mści, Panu naszemu wielce młścwemu dziekuiemy. tak uniżenie posiowie nasi powinni prosić JE° KM o potwierdzenie teyżf cerkwie lubelskiey praw. aby byli constitutią teraźnieyszą seymową obwarowane⁴.

Boli y to cerkwie naszey graecoruskiey, że y monastyr Milecki, id est archimandria praw swoich ma naruszenie, iż od żołnierskich distributów, stanowisk y statiey w dobract swoich duchownych swoiey nie ma wolności; gdyż ten monastyr fundowany jest od szlachty na dobrach ziemskich, tedy miałby podlegać zawsze iako z dóbr szlacheckich służbie woienney pod czas pospolitego ruszenia wediug porządku woiewództwa swego wiecznemi czasy. Zlecami o tym postom naszym do JE° Kr. Mści supplikować, aby ex dementia JE° Kr. Mści tego monastera albo archimandriey Mileckiey prawa dawne y wolności ninieyszą conslitutia seymową byli confirmowane y żeby od tego czasu z inszemi duchownerni dobrami żadnym ciężarom żołnierskim Milce nie podlegali⁵.

A ponieważ pacia zborowskie maia w sobie expresse y iako przy wiley y confirmatia laski JE° Kr. Mści opiewa, iż od Maiestalu JE° KM. y wszytkich Ich Mściów PP. Senatorów peiita Woyska JE° Kr. Mci Zaporozkie^o odnieśli byli y otrzymali to, że JE” Mść ociec metropolita nasz kijowski z oycami episkopami prą wo sław n em i sedes swoie w senacie miał mieć⁶, ledy pokornie y o tym maia. supplicować do Maiestatu JE” Kr. Mści posłowie nasi, aby z miłościwey przyobiecaney y constitutią obwarowaney łaski mieli zawsze w senatorskich stołkach sedem, liberam vocem et dignitatem suam spiritualem, tak sam JE° Mść ociec metropolita//kiiowski, iako y oycowie episkopowie prawosławni nievniaci, żadnych dishonorów.

Kiiów albo szkoły kiiowskie, luboć to pod iarzmem moskiewskim zostaią⁷, lecz życzliwość y wierność nasza Woyska JE° Kr. Mści wiernego Zaporozkiego sprzyia to, aby za directia Naywyższe” Boga zastępów nie tylko Kiiów y Zadnieprze oddało swoie vpokorzone poddaństwo, ale y postronni nieprzle pod nogi Majestatowi JE° Kr. Mści, Pana naszego wielce mJśwe°, byli subiugati; ley nadzieie będąc, wnosimy pokorne petita przez posiów naszych, aby kiiowskie szkoły, id est collegium, bractwa, łacińskie nauki (gdy się czas otworzy) mogli rozmnażać, żeby przywileiem et constitutione tirmius stwierdzona y roborowana była w tym oycom kiiowskim überlas⁸.

Jeśli kiedy może pobożna stanąć burs et seminarium na studentów funda tia, vpraszac będą posłowie nasi, aby kożdemu chcącemu erigować y fundować wolność pospolitym prawem, w konstitutiey wyrażonym, caueatur.

Wolności Woyska JE° Kr. Mści Zaporozkiego, iako od naiaśnieyszych praedecessorów y antecessorów śwtey pamięci y same^o Króla JE° Mści, teraz scześliwie nad nami panuiące”, przez pacta zborowskie щ nadane y seymowemi constitutiami vtwierdzone⁹, tak aby wszystkich praw, przywileiów wolnoścy, nam służących, stanęła na ninieyszym seymie innouatia y approbatia, – vnizenie prosić będą posłowie nasi nie tylko dla nas, którzy//persistimus infidae, ale y tych alliciendo, którzy rospaczaią o clementiey JE° Kr. Mści y Rzeczyptey.

Po danych przywileiach zborowskich pact declaratia łaski pańskiey JE° Kr. M. y confirmatia teyże declaratiey iako opiewa, tak śmiemy do nóg Maiestatu JE” Kr. Mści, Pana nasze” wielce miścwe^o, podać y punctatiue wyrazić wszelakie dawne y teraz służące wolności kozackie, aby całe y nienaruszone byli y zachowane, – sczodrobliwey clementiey JE° Kr. Mści, Pana nasze° wielce mtścwe°, vpraszac pokornie. – O komput Woyska JE° Kr. M. Zaporozkie°, iak wielce ma być, Maiestat JE° Kr. Mść turbować niesmiemy, ponieważ rozerwane Woysko y większa cześć pod protectią cara moskiewskiego vporczywie sie opponuią⁹”.

Jednakże ile gdziekolwiek wiernemi, życzliwemi y statecznemi maia, mogą y powinni znaydować sie Maies tatowi JE° Kr. Mści y wszytkiey Rzeczyptey nie tylko w dobrach JE° Kr. Mści, ale y dobrach szlacheckich y duchownych Kozacy, aby od ich mściów panów dziedzicznych, starostów, dzierżawców, ich namiestników, podstarosciów, vrzednikow nigdy na swoich wolnościitch wszelakich, gruntach, mieniach, pasiekach, polach, domach, futorach, młynach, stawach y na wszelakiey kozackiey własności nie ponosili, nie uznawali nulla praeiudicia. oppressionem et calamitates y aby od tychże vrzedow Ich mściów panów dziedzicznych Kozak żaden wierny w naymnieyszych sprawach sądzony nie był, ale żeby swoiemu prawu kozackiemu podlegał: w kożdym pólku pótkownika samego albo y od inszey starszyny swoiey zawsze aby byt sądzony, a osobliwie w dobrach xiazat Ich Mściów Wiszniewieckie°, Zbaraskich, Ich mściów panów Zamoyskich, Koniecpolskich^1o y innych ich mściów aby Kozacy,//wierni, życzliwi JE” Kr. Mści y Rzeczyptey, cale takowey wolności kozackiey pafticipes byli y żadnych praeiudicy nie doznawali, – vnizenie JE° KM, Pana naszego wielce mlścwego, y Rzeczyptey vpraszać.

A lubo to przeszłego roku niektóre miasta y miasteczka po tey naszey stronie Dnieprza deyneckicmi gromadnemi incursiami moskiewską chitrością y Brzuchowieckie^o zdradliwa obłudą skłonne byli y powabione, przez których musieliśmy chudoby nasze, zdrowie, mienia różne, żony, dzieci strącać y innumerabilibes stracili¹¹ iednak shiżebnicze serca, sumnieniem poddańskim dobrym obowiązane, w pretkim odwrocie beneuole retrahendo wierność nasze y poddaństwo Majestatowi Naiaśnieyszemu JE° KM, P.N. młśwego, które dożywotnie dotrzymywać obiecuiemy, – vpraszac tedy pokornie, wielce y vnizenie posłowie nasi maią niezwiciężone^o JE° Kr. Mść Maiestatu, aby JE° Kr. M., Pan nasz wielce mtśwy, naszey to własney nie raczył przyczytać rebel l ion i.

Ponieważ za głową, dobrym rządem, vsilownym staraniem y codzienną pracą pana Piotra Doroszenka, Hetmana, vnanimiter teraz et libere obranego, iakośmy wszyscy obywatele vkrainskie tegoboczni Dniepru przyszli po rozróżnionych czasiech do complanatiey swoiey y ad vnitatem, tak za iegoż pramotią y pieczołowitym vsitowaniem wierność nasze y poddaństwo Majestatowi JE° Kr. M. y Rzeczyptey beneuole wznowić y sczyrze na świat wyiawić vsiiowalismy y statecznie zachować obligati iesteśmy; że tedy, patrząc na takowe doznane Pana Piotra Doroszenka, Hetmana W.K.M. Zaporozkiego, argumenta y życzliwe effecta, chętnie wolą nasze y ziednoczone serca, tak Woysko JE° Kr. Mści Zaporozkie, iako y//pospulstwa vkrainskie wierne, nawracamy do JE° Kr. Mści. Pana Nasze^o wielce mlściwe^o, y odmienić nigdy nie życzymy przy zachowaniu statecznego JE° Kr. Mści, Pana nasze^o wielce młśwego, y Rzeczyptey poddaństwa, zaczym posłowie nasi vsilnie w tym y pokornie vpraszac maią Maiestatu JE° Kr. Mści y wszystkich stanów, aby ta wolność nasza Woyska JE° Kr. Mści Zaporozkie^o, a temporibus vetustatis vrodzona, nie miała offensionem y nie odnosiła cassatiey, ale iakośmy wszysci beneuole vnanimiterque duabus vicibus za Hetmana całego nasze^o Pana Piotra Doroszenka obebrali¹², tak żeby przeciwko prawom y dawnym wolnościam naszym nie był deiectus, ale z oycowskiey clementiey v Maiestatu JE° Kr. Mści, Pana nasze” wielce młścwego, aby byi acceptowany y z teyże miłościwey pańskiey łaskawości aby byi privilegiatus¹³, alias inszego żadnego iako nie żądamy, tak y nie życzymy. Przez co, vchoway Boże, aby nie urósł iaki motus, humillime JE° Kr. Mść, Pana nasze° wielce młwe°, vpraszamy.

Życzyliwość y wierność nasza, vpokorzone^o Woyska JE° Kr. Mści Zaporozkiego, pragnie tego, aby na Zaporoże, kędy iest rebellionis caput y bez którego niełatwo y Zadnieprze vpokorzy swóy kark y zapamiętałość, raczył JE° Kr. M., Pan nasz wielce młśwy, swoie zasłać miłościwą oycowską clementie przez wyrażony przy wiley wolnościy kozackich y listem Pańskim łaskawym obesłać onych, azaliby do vpamietania y nawrócenia się do dziedziczne^o Pana własne”, pod którym starożytni antecessores zostawali y wierne oddawali poddaństwo, przyszli, albowiem mamy częste z Zaporoża wiadomości, że, gdyby vznali JE° Kr. Mści łaski y ogłoszone wolności kozackie starodawne lub przez listy, przyiść pragną do nawrócenia się w poddaństwo Króla JE° M. y Moskwę wykłóć tam leżące zamyszlawaią¹⁴.//

Wszak y car moskiewski albo y Brzechowiecky^is nie czym inszym Zaporoże y Zadnieprze, woiennych y pospolitych ludziy, jako naybardziey swoierni czestemi obłudnemi omania y zwodzi hramotarm¹⁶, prosić tedy pokornie, aby JE° Kr. Mść roskazał wydać z kancellariey swoiey przychilne vniwersaty dwoiakie lub y troiakie¹⁷ na Zaporoże y na Zadnieprze do różnych miast y półków, przez co azaliby conscientias swoie ad bonum wzbudzali y kierowali¹⁷³.

Nie dla iakich inszych przyczyn y piechome kozackie półki serdeniackie¹⁸ y zaporozkie, którzy za dostoieństwo Maiestatu JE° Kr. Mści y Rzeczyptey znacznie y odważnie krew swoie rozlewali, postrzały y rany dotychczas cierpią, pod Brasławiem, pod Raszkowem y wszędzie na Zabużu, na Podniestrzu, powskramiaiac niesczesne motus, musieli się collocowac, tylko naybardziey dla tego, aby od Zaporoża z Bohu rzeki y z ins/ych polowych mieysc, o których się y teraz było zaięło omne malum, iako naypilniey y iako naostrożniey przestrzegali y hamulcem zostawali, zwłascza na takowych pogranicznych niebespiecznych pasach locowane, y dlatego, doświatczaiąc nowovskromionych miast y miasteczek na Zabużu y Podniestrzu, ludziy, krnobrnych stateczney poprzysieżoney cnoty, wiary, życzliwości y poddaiistwa, ku Majestatowi JE° Kr. Mści doskonałego, a częścią y dla wythnenia po pracach, trudach, fatigach, które przez całe lato ronili za dostoieństwo Maiestatu JE° Kr. Mści, musiało sielocować. Prosić o to vnizenie imponimns posłom naszym, aby JE° Kr. Mść, Pan nasz wielce młścwy, pnuatam y żadney vsurpatiey nie raczył przyczytać, że tam niektóre żołnierskie chorągwie nie zmieścili się¹⁹.//

A iako za antecessorów hetmanów naszych starostwo Czehryriskie z clementiey Pańskiey JE° Kr. Mść na buiawe hetmana Zaporozkie^o cedebat²⁰, które teraz barzo zniszczone, zruginowane y w wielu miasteczek odciętych vbogie zostaia (sic!), gdy za przywilejami JE° Kr. Mść różni różnie sobie povpraszali, iako to Kapitanówke, Woranuwkę, Bużyn. Krylów y inne, a pustek nie rachujemy²¹, oprócz same^o Czehryna, Medwedówki y Żabotyna²², tak tedy wielce y vnizenie prosić posłowie maią, aby od Maiestatu JE° Kr. Mści Czehryńskie starostwo ze wszystkiemi miasteczkami y przy należnościami było conferowane przywileiem nowym y constitutia. stwierdzone na hutawę, hetmanstwo, zkad żeby Pan Hetman nasz mógł mieć na różne posly y wielkie espedita woyskowe pomoc y poratowanie²³.

Według dawney łaski y clementiey JE° Kr. Mści, Pana nasze° wielce młściwe^o, ponieważ Łysianka iest ferowana na armatę Woyska JE° Kr. Mści Zaporozkie^o za przywileiem JE° Kr. Mść cum omnibus attinentys, ale etiam legę publics ta JE° Kr. Mść Woysku Zaporozkiemu militet donatia, – pokorną do JE° Kr. Mści y Rptey wniosą supplike, żeby z nieodmienney clementiey oycowskiey tenże przywiley, teraz v JE° Mść Pana Tetery, przeszłego hetmana, zatrzymany, był Woysku oddany y constitutia seymową ton firm o w an y²⁴.

Pracsidia JE° Kr. Mści na Vkrainie leżące²⁵, ile ubóztwo nasze zmagało, prouidowaliśmy y prouiduierny²⁶, lecz widzi Bóg y wszytkiernu światu teraźnieysze w Vkrainie naszey desolatie, ruiny, znaczenia ludzkie, wielkie vboztwo, czego y sami Ich Mść Panowie kommendanci²⁷ doświatczyli y doświatczaią, zaczym przez//poslów naszych nie tylko my, wszystkie Woysko JE° Kr. Mści Zaporozkie wierne, ale y wszystkie pospólstwa nędzne płaczliwie a pokornie Naywyższy Maiestat JE° Kr. Mści błagamy y nizko prosimy, aby przynamniey iaka (sic!) mogliśmy otrzymać z clementiey oycowskiey vlzenie na iedcn rok, pókibyśmy znowu za scześliwym JE° Kr. Mści nad nami panowaniem do poprawy nędzy naszey przyszli, a żeby te praesidia z skarbu JE° Kr. Mści, Pana nasze^o wielce młścwego, y Rzeczyptey byli prouidowani, albowiem przy vbostwie niesczesnym naszym wydawane tak od Kozaków, iako y od pospolitych ludziy prouianty nie tylko się ludziom bidnym poprawić nie daią, ale, gdzie się rzadko ich zostało, y ci różnie się roschodzą, owo zgoła bliższa Vkraina do całych ostatnych pustek, aniżeli od (sic !) obfitości; wielce tedy y pokorne w tym iteratodo nóg Maiestatowi JE° Kr. Mści, Panu naxzemu wielce miśwernu, wnosimy proźby, aby odnieść mogli oycowską łaskawość y miłościwą z politowaniem wiernych y vbogich poddanych clementie.

Należy y na ty m niemało do całości y wolnościyWoyskaJE^o Kr. Mści, Pana nasze^o wielce młściwego, y porządku dawne^o woyskowe^o, iż armata woyskowa nasza, beneuole na zamku Bialocerkiewskim będąca²⁸, bez woli y consensu JE° Kr. Mści, Pana nasze^o wielce mlwego, nie może Woysku JE° Kr. Mści Zaporozkiemu być przywrócona; prosić tedy będą posłowie nasi pokornie, aby z osobliwey woli y roskazania JE° Kr. Mści, Pana nasze° mlścwe^o, mogliśmy z tego zamku własne swoie działa odszukać y kleynoiami woyskowemi się cieszyć²⁹.

I monaster Trechtemirowsky, z dawnych czasów od Królów Ich Mciów Panów naszych y dziś scześli wie Panuiącego vprzywileiowany,//Woyska naszego postrzelonych y laty zeszłych Kozaków na vsludze JE° Kr. Mści y Rzeczyptey będąc szpytalem, – aby swoie miał warowane seymową constitutią w potomne czasy imimmitates, prosić będą³⁰.

Lubo to Hetman nasz teraźnieyszy część Woyska posyłał na affectati? y przysługę chanowi JE Mści Krimskiemu³¹. iednak non absque consilio et consideration JE° Mści Pana chorążego koronnego³² y inszych Ich Mciów, na ten czas pod B ras la wiem będących, także, poważaiac braterstwo y nierozerwaną przyiaźń JE° Kr. Mści z chanem krirnskim, posyłane byli półków dwa y odprawili vchwalone officium³³, tedy vnizenie posłowie maia vpraszac, aby JE° Kr. Mść, Pan nasz wielce młściwy, nie miał tego v majestatu swego naiaśnieyszego za vraze y przeciwną suspitie. Pan zastępów świadkiem jest, ze Pan Hetman nasz y my wszysci, Woysko JE° Kr. Mści Zaporozkie wierne, żadney namnjeyszey nie mamy z chanem JE” M. Krirnskim conspiratiey y mieć nie myślimy, nie tylko z chanem, ale y z żadnym postronnym Panem, oprócz JE° Kr. Mści, Pana nasze” wielce młwego dziedziczne^o, y Rzeczyptey. Y aczkolwiek czasem listy do chana JE4 M. od Hetmana naszego y od nas posyłała się, lecz nie w żadney złey materiey, ale w poważnych y potrzebnych zawsze całości pospolite” dobra y dostoieństwu Maiestatu JE° Kr. Mści, Panu naszemu wielce młścwemu, służące y Rzeczyptey.

Woysko nasze piechotne, półki serdeniackie y Zaporozkie, ponieważ ludziom znisczonym vkrainskim stanowiskami dokuczali y wiecey o głodzie, aniżeli o chlebie trwaią, prosić maia posłowie JE° Kr. Mści o dalszy proceder woienny, iako y kędy te piechoty obrócić y ordinować, zwłascza, że iuż y czas woienny, id est wiosna, następuje³⁴.//

Wrodzona JE” Kr. Mści, Pana nasze^o wielce młścwe^o, dementia zawsze ma to, kożdemu za wierne vslugi łaską swoią nagradzać oycowską, zachecaiąc na dalsze wierne przysługi. Wiadoma tedy wierność, życzliwość y odważne vslugi y półków Woyska JE° Kr. Mści Zaporozkiego serdeniatskich y zaporozkich, którzy iak znaczne iuż y Jeszcze obligantur za dostaieństwo Maiestatu JE° Kr. Mści, Pana nasze^o wielce rnłwe^o, nieodmiennie przeciwko kożdego JE Kr. Mści nieprzla stawać, krew rozlewać y vmierac, zaczym przez posłów naszych wnosimy proźbę, aby z nami, Woyskiem JE° Kr. Mści Zaporozkiego (sic!), iako wierni równey łaski pańskiey vznawali y według doznaney JE° Kr. Mści dobrotliwości czymkolwiek z skarbu JE° Kr. Mści y Rzeczyptey mogli być łaskawie opatrzeni y miłościwie vkontentowani³⁵.

A że Jednych żony, drugich synowie y bracia y inni krewni z Woyska nasze^o dostali się za dostaieństwo Maiestatu JE° Kr. Mści y Rzeczyptey w wiezieniu y niewoli moskiewskiey, osobliwie rodzeni dwa brata Pana Hetmana naszego³⁶, pokornie tedy do miłosierdzia JE° Kr. Mści y politowania nad wiernemi poddanemi supplicować y całey Rzeczyptey będą prosić, aby przez zamianę albo JE° Kr. Mści monarszą do cara moskiewskiego instand? albo Jakim inszy(m) sposobem z łaski Pańskiey y na wiernych poddanych wrodzoney clementiey mogli być eliberowani.

Wdowy kozackie według dawnych praw, zwyczaiów, porządków y przywileiów Naiaśnieyszych Królów polskich y teraźnieysze^o, nam scześliwie panuiącego JE° Kr. Mści, nadanych, aby byli wolne od stanowisk y statiey żołnierskich y we wszem do kozackiey należeli iurisdictiey, a nie do zamkowey³⁷.

Generaliter wnosimy też pokorną proźbę y za pułkiem Humańskim, aby z clemenciey JE° KM y z miłościwego względu otrzymać mógł na ninieyszym seymie confirmatię na assecuratią y incorporatie, także y na wyraźny przywiley pod czas szczęśliwcy JE° KM bytności za Dnieprem pod datą z pod Siwska,//stosuiąc się tedy do dawney woli y clementiey oycowskiey, y nizko y pokornie posłowie nasi maią upraszać na ten pułk Vma(ń)ski o confirmatię y in constitutione imponere³⁸.

Ponieważ starostwo Czehryńskie bardzo iest znisczone y w miasteczkach odcięte³⁹, a maiąc codzienne Pan Hetman nasz expensa woyskowe na różne posty y ludziy, do tego znacznie y swoię straciwszy chudobę, zatrzymuiąc bonum publicum y całość wierne^o poddaństwa Maiestatowi JE° Kr. Mści, prosimy vnizenie, aby w woiewództwie Brasławskim y Kiiowskim conferowana była inducta y na poratowanie szła expensow woyskowych, tak, iako y za antecessorow hetmanów naszych, na którą inductę o inuocatie y przywiley wyraźny, seymową constitutią approbowany y immunitatem na to maiący, prosić posłowie nasi maią vnizenie Maiestatu JE° Kr. Mści y Rzeczyptey^4o.

I to nas, wszystkiego Woyska, wiernego Maiestatowi JE° Kr. Mści, niemniey boli, iż JE° Mść Pan Tetera, przeszły hetman nasz, dla swoich naybarziey priuat, a nie dla iakiego niebespieczeństwa, od nas z Vkrainy vstapil, nas osierocałych porzucił⁴¹ w nieopisannych złych terminach⁴², które my iednak za łasko Bożą y za sczęśliwym JE° Kr. Mści panowaniem poruszywszy, zgodliwym pokoiem przewrotnych ludziy y vporczywych vtwierdziwszy, do wiernego a szczerego poddaństwa maiestatowi JEKMPNWMłł nawróciliśmy⁴³. A że JE° Mść Pan Tetera woyskowe na ten czas pozabierał z sobą przywileia, confirmatię, declaratie łaski Pańskiey, wszystkie kleynota, armaty y skarby, od kilkanaście lat krwawo tak antecessorow naszych, iako y nas samych nabyte⁴⁴, – wielce y pokornie vpraszac posłowie nasi powinni maiestatu JE° KM, aby ex dementia y dobrotliwości oycowskiey byli nam, Woysku wiernemu Zaporozkiemu, totaliter przywrócone y oddane, z cze° byśmy się mogli cieszyć nie tylko teraz, ale et in posterum.//

Lubośmy wolność naszą speciftcowali w pierwszych naszych punctach, iednak boleć y na to musi Woysko JKM Zaporozkie. ze świeże nieznośne dzielą się praeiuditia Kozakom w woiewództwie Braslawskim. mianowicie w Niemirowsczyźnie w Wmnickim powiecie, w Szarogrodzkim y Mohilowskim kluczu, nie tylko na chudobach, dobrach, ale y na samych Kozakach, którzy o śmierć potaiemna przychodzą⁴⁵. Vpraszac tedy posłowie nasi będą. aby z woli JE” KM y wysokiey vwagi Ich Mciów Panów Senatorów, Ich Mciów dziedzicznych, do swoich starostw podstarościy, wszelakich vrzednikow pisać serio raczyli, żeby takowych ans do rozerwania, vchoway Boże, cafego pokoiu święte^o y pospolite” dobrego nie zadawali, czego y my z naszcy strony powinniśmy iako naypilnicy przestrzegać y powskramiać. Odważamy się przy lern supplicować” y na JE° Mś pana Strzałko w ski e° za winnickiemi kozakami, którzy iakie od JE° Mści vcierpieli oppressionea. Bóg widzi, tak na sobie, iako y na żonach⁴⁶. Co wszystko oycowskiey pokornie polecamy JE° KM clementiey.

Do teyże laski Pańskiey JKMPNWMlł śmiemy suppliką naszą katatać y calamitates Kozaków JKM obiaśnić, które odnoszą y od praesidiy vkrainskich. vpraszac pokornie powinni posłowie nasi, aby przynamniey wierni, życzliwi y vpokorzeni Kozacy z clementiey JE° Kr. Mści PNWM mogli być od prauiantów elibcri y w gruntach swoich, pasiekach, dworach y we wszytkich in genere substantiach żadnych nie ponosili szkód y oppressiy, a mianowicie w Czehrynie y pułkach y n szych⁴⁷.//

Te tedy wolności Woyska Zaporozkie^o interpretaią (sic!), dobrze zważy wszy y tym sposobem subsistere dzieło Woyska nasze” conseruatiey w powinny(m) majestatowi JKM y Rzeczyptey poddańskim posłuszeństwie może (siei), – pokornie tedy prosić będą posłowie nasi. aby suppliki nasze, na stronę dobra pospolitego formowane, pomyślny z łaski JE” KM y Rzeczyptey sortianiur skutek.

Kończąc te nasze instructie y pokorne do nóg majestatu JKM wniósszy desideria nasze, vpraszamy. aby JKM, Pan nasz muł., raczył nas vkontentowac nie nobilitatiami, me maietnościami ani żadnemi priuatami, iako przeszłych seymów niektórzy ludzie z Woyska JKM. Zaporozkiego y posłowie nasi sobie tylko samym, non bono publico, v maiestatu JKMi y Rzeczyptey różne donatic wyprawowali, o czym wierne Woysko JKM. Zaporozkie nigdy nie wiedziało ani ich po to posyłało y przez to v komentowane nie było, owszem przez takowe subiecta y chciwość priuat ich co się złego działo w Vkrainie y dotychczas niespokoyne vrastali motus, bowiem dziesięć albo dwadzieścia ludziy donatiuami, od JKMPN mill, vkontentowanemi będąc, nam, wszytkie” Woyska JE° KM. Zaporozkiego, przyrodzone a od wieków należące psuią przez to wolności y iawne swoie do niezgod podaią ansy, że za promotią y instantią Woyska Zaporozkiego JKMPN mił!. onych kontentuie, a zatym takowi też Woysko JKM Zaporozkie condemnuią, z Woyska nasze° vrozzy (sic!) ludźmi⁴⁸. Zaczyni iako primario pokornie y vnizenie Naiaśnieyszego maiestatu JKM.PN Mli. vpraszamy o własne, a temporibus ¹ vetustatis służące, wolności cerkwie//Christusowey graecoruskiey prawoslawney naszey nicuniackiey y wszytkie^o duchowieństwa naszego praerogatiwy, także o naszey wszystkiego Woyska wiernego, JKM. przychilnego, Zaporozkiego dawne y teraz w tey tu instructiey wyrażone wolności, desideria y nayniższe proźby, które aby z miłościwey JKM. clementiey y oycowskiey dobrotliwości swoie odnieśli przez pożądany skutek dosicvczinienie y sczodrobliwe vkontentowanie y żebyśmy w iedney klubie, wierne Woysko JKM. Zaporozkie, zostaiąc pari ex vberante gratia y przynależacemi nam cieszyli sie naszemi wolnościami, obiecuiac to po sobie przy wiernym a nieodmiennym poddaństwie za dostoięstwo Naiaśnieyszego maiestatu JKM.PN milf. zawsze szczerze, odważnie, wiernie na kożdym placu, w kożdey occasiey y z kożdym nieprzlem Ж Mści y Rzeczyptey stawać, bić się y vmierac.

Pokorne zasyłamy proźby nasze do WKM PNW mili. za naszemi posłami, którzy aby łaskawie, oycowsko iako przyieci byli, tak z vkontentowaniem we wszytkich petitach naszych miłościwie expediowani y do Woyska WKM Zaporozkiego wiernego bez omieszkania odpuszczeni byli, zwłascza z dobrą nadzieią y łaskawą WKM, Pana naszego wielce milowego, clementią. Przy tem tegoż Maiestatu ЖМ, Pana nasze^o miłśwego, do nóg wszystkie Woysko ЖМ Zaporozkie iako naypokorniey nizko vpadamy.

Żal nasz, nie tylko Woyska JKM Zap., ale y pospólstwa, wielki pobudza pokornie y iak nayniższe do maiestatu JE° KM PNW muł. supplicować, iż pod czas zburzenia miasta ЖМ Korsunia nie tak od deyneckiey wyrzutney szabli ludzie zacni, Kozacy sławni a wierni JKM poddani, id est Pododnia, półkownik, Dubina y inszych niemało, poginęło, ale od samego na ten czas p. kommendanta residuiące^o śmiercią hanebną żywot postradali sine vlla causa, drudzy więzieniem nieznośny(m) wprzód przypłaciwszy, świat pożegnali⁴⁹, na co gdy insi wspominamy, trwożliwe^o a prawie niebespiecznego musiemy zostawać zdrowia y o sobie kożdy powątpiwać, ieśli clementią oycowska JKMPN mifl. nie określi y nie utwierdzi nas, Woysko ЖМ. Wierne Zap., y wszytkich obywatelów vkrainskich, o co yterato posłowie nasi maią y powinni JE° Kr. Mść prosić.//

Piotr Doroszenko Hetman JE° Kr. M. Woyska Zaporozkiego

Iwan Dimidenko oboźny W.WKMZ.

Michayło Suliczycz sędziowie egeralni (sic!)

Semen Bohaczenko W.JEKMZ.

Jan Czekałowsky pisarz W.WJKMZ.

Paweł Apostoł asawułowie

Demian Pilay W.WJKMZ.

Prokop Bereżecky półkownik WJKMZ. Czehryńsky

Bohdan Kalistrat pólk. WJKMZ. Czerkasky

Ihnat Vlanowsky półk. WJKMZ. Korsuńsky

Charko Tatarenko półk. WJKMZ. Białocerkiewsky

Jarosz Hricenko półk. WJKMZ. Pawołocky

Hrihory Biłohrud półk. WJKMZ. Humańsky

Stephan Szczerbina półk. WЖMZ. Torhowicky

Wasily Łoboyko półk. WJKMZ. Kalnicky

Michał Zelensky półk. WJKMZ. Brasławsky

Jewstafiey Hohol półk. WJKMZ. Podolsky

Fedor Michaylenko półk. WJKMZ. serdeniacky

Matfiy Kaniowiec półk. WJKMZ. serdeniacky

Wasil Woloszyn pólk. WJKMZ. serdeniacky

Semen Korsuniec półk. WJKMZ. Zaporozky

Filip Iwanowicz półk. WJKMZ. Zaporozky

Iwan Czornobil półk. WJKMZ. Zaporozky

Sawa setnik Półku WKM. Krzemeńczuckiego

Печатка

Instructia Woyska Zaporozkie^o, dana Posłom na seym 1666 in martii złożony.

Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 4o2, s. 615-634. Оригінал.

2

1666 p., травня 24. Варшава. –

Відповідь короля Яна Казимира на інструкцію послам Війська Запорозького,

відправленим на варшавський звичайний сейм, який відбувся в березні того ж року

Respons od Je° Kr.Mci Woysku Zaporowskiemu na punkta, w instrukcyey, przez Posłów od tegoż Woyska podaney, wyrażone, dany w kancellaryi Jego Królewskiey Mci Koronney w Warszawie dnia 24 miesiąca maja Ru Pańskiego 1666.

Ponowienie poddaństwa wiernego od Woyska Zaporowskiego, przez posłów swoich obszernie oświadczone, nie mogło bydź tylko wdzięczne Jego Królewskiey Mości, tego mianowicie czasu, którego zewnętrznym państw tuteyszych zamieszaniem y niektórych woiewództw zawziętą przeciwko Jego Królewskiey Mości nieustrością y poniekąd nieposłuszeństwem Oycowskie Jego Królewskiey (sic!) serce żalem napełnione zostaie. Jako tedy wdzięczen Jego Królewska Mość oświadczenia się z wiarą y ochotą stateczną Woyska y urodzonego hetmana Zaporowskiego, wyświadczył to Jego Królewska Mość przydaną publicznie przy zgromadzonych stanach Rzeczypospolitey tymże posłom audyencyey, powtórzył y przy odprawie onychże.

Jako kożdemu narodowi, władzy swoiey powierzonemu, dotrzymuie Jego Królewska Mość praw y wolności, one wcale zachowuiąc względem wiary y religiey kożdego, które tylko Rzeczpospolita za przodków Jego Królewskiey Mości do siebie przyieła y z niemi złączona zostaie, tak też narodowi Ruskiemu wiary greckiey prawosławney y starożytney prawa y swobody względem wiary nie są od Jego Królewskiey Mości ani Rzeczypospolitey za panowania jego w ni w czym naruszone, teyże oblig na sumieniu Jego Królewskiey Mości zostaie wedle przysięgi, przy szczęśliwcy Koronacyi swoiey^5o wykonaney, iako wszystkim poddanym swoim, tak też y unitom, z kościołem naszym katolickim w Jedności zostającym, praw y pry wileiów, od przodków Jego Królewskiey Mości onym nadanych, dotrzymywać. A że Woysko Zaporowskie o zniesieniu tey uniey proźbą swoią na Jego Królewską Mość nalega, iako tego nie ma w mocy swey żaden monarcha ziemski panować sumieniu ludzkiemu, tak tę trudno proźbę Woyska odkłada Jego Królewska Mość do wszystkich stanów Rzeczypospolitey zgromadzenia przyszłego, ponieważ ten seym nie stanął. Gdzieby iednak uniaci dobrom cerkiewnym albo samym/ /osobom nieuniackim krzywdę albo zkode iako czynili, kożdemu JeK. Mś przez urzędy swoie sprawiedliwość z nich dostateczną administrować gotów, lubo żadnych skarg na tychże unitów stan rycerski nieuniacki, w niemałey liczbie w województwie Ruskim y innych nayduiący się, do Je K Mci nie przynosi, tylko od samego Woyska Zaporowskiego chodzą⁵¹.

Nie uznawa Jego Królewska Mość, aby się iakie naruszenie prawa y zwyczaiu dziać miało stanowi duchownemu albo świeckiemu pomienioney religiey prawosławney w elekcyi metropolity kijowskiego. Na którey legitime złożoney, że wielebny Ociec Winnicki, przeszły episkop przemyski, należycie y prawdziwie został obranym metropolitą kiiowskim, Jego Królewska Mość wedle prawa swego utwierdził onego y promocyą swoią pańską u Patryarchy Konstantynopolitańskiego wsparł y zalecił generalney konfirmacyey Jego iako zasłużonego w Cerkwi Wschodniey y Bogobóynego Pasterza. Tę tedy elekcyą, że y Patryarcha Konstantynopolitański potwierdził zwierzchnością swoią, JeKMś inney składać nie może. A ponieważ y wielebny ociec Tukalski, episkop białoruski (do którego Jego Królewska Mość z inney//okazyey urazę swoie miał y te iuż iemuż odpuścił⁵²), deklarował się, że tey duchowney zwierzchności nad cerkwią wschodnią nie życzył y nie życzy y tey konkurencyey cale ustąpił⁵³, trzyma Jego Królewska Mość o skromności y powolności Woyska Zaporowskiego, że w tey materyey proźby swoiey powtarzać nie będzie y pasterza swego, w duchowieństwie naypierwszego, legitime ustanowionego, za pasterza z powinna rewerencyą przyimie y uzna iako godnego y zdolnego tey zwierzchności Cerkwie Wschodniey⁵⁴.

Aby dobra duchowne, archimandryi, manasterzów y cerkwi, w Ukrainie nayduiących się, od prowiantów y stanowisk żołnierskich miały swoie obronę, zlecił to Jego Królewska Mość wielmożnego woiewody krakowskiego, hetmana wielkiego koronnego baczeniu⁵⁵.

Na cerkiew lubelską wydana iest z rozkazania Je° Królewskiey Mości kommissya y do skutku przywiedziona, gdyż w possessyey disunitów zostaie tasz cerkiew, kommisyi approbacya nie może bydź, tylko na seymie dokończonym.

Monaster Milecki słusznie aby był także wolnym od ciężarów żołnierskich, iako w dobrach ziemskich fundowany, daie tedy Je° KMś uniwersał swóy do żołnierzów innego subsidium y obrony natenczas temu monastyrowi obmyślić, nie mogąc (sic!) y u wielmożnego woiewody krakowskiego, hetmana wielkiego koronnego nie będzie odmówiona tasz obrona.

Pakta Zborowskie że przypomina Woysko y wedle nich mieysca w senacie duchownym swoim, osobliwie dla Metropolity Kiiowskiego upomina się; lubo te pakta przez same Woysko Zaporowskie wzruszone y przy Cudnowskiey tranzakcyi deklarowało się, że w godności mnieysza y onych nie potrzebuie⁵⁶, atoli odkłada tę proźbę Jego Królewska Mość do przyszłego seymu.

Nie iest bronna łaska Jego Królewskiey Mości Woysku Zaporowskiemu albo raczey duchowieństwu relłgiey Greckiey nieuniackiey, aby szkoły ruskie w Kiiowie były otworzone y seminaria studentom były tamże fundowane, te iednak intencye duchownych do czasu spokoynieyszego y primario do otworzenia bram kijowskich na imię Jego Królewskiey Mości własnego pana zawiesza.

Nie psuie Jego Królewska Mość ani Rzeczpospolita wolności y praw Woyska Zaporowskiego y owszem onych przyczynia, iako//to poślednieysze kommissye świadczą, które Woysko także wzruszało przez ponowione bunty⁵⁷, atoli iednak proźbę Woyska, którą wnosi o renowacyą wolności, w czym iey będzie potrzeba, do seymu Jego Królewska Mość one odkłada.

Cokolwiek Jego Królewska Mość osobliwych łask przywileiami swemi Woysku nadał, tych potwierdzać temuż Panu nie iest zwyczaiu ani powagi⁵⁸, a jeżeli przywileia poginęły, tedy w aktach publicznych znaleść się mogą.

Oznaczenie y determinowanie komputu Woyska kozackiego, to należy do uwagi y zezwolenia wszystkich stanów Rzeczypospolitey, a naprzód zawisło na uspokoieniu y przywróceniu całey Ukrainy pod władzą Je° K. Mci⁵⁹.

I to niemniey trudna do wykonania Je° K. Mci y Rzeczypospolitey woyskowa proźba, aby w dziedzicznych dobrach byli Kozacy y futory swoie wydzielone mieli, iednak do powszechney zgody stanów Rzeczypospolitey zachowuie to Jego Królewska Mość y do wynalezienia sposobów, za któremiby dziedziczni panowie od Rzeczypospolitey byli akkwietowani. Obietnice swoie, niektórym pułkom na piśmie//eo nomine dane^6o, przywodzić do skutku Je° Królewska Mość ofiarnie, przy stateczney Woyska y pułków tych, które się w dobrach Panów ukrainnych znayduią, wierze y posłuszeństwie.

Nie wspomina Jego Królewska Mość z łaskawości swoiey ley nagany, które(y) zasłużyły byty niektóre miasta za wpuszczenie do siebie zadnieprzan, y lubo przez tę niestateczność ich Rzeczpospolita w Woysku swym, które obozować długo musiały, dla tey sweywoli znaczne szkody odniosła. Jego Królewska Mość nieprzebraną swą klemencyą to pokrywa, maiąc za to, że poslednieyszą wiernością y życzliwością nagrodzą te miasta swóy wyslepek.

Uważnie przyznaie Woysko Zaporowskie, że za głową y rządem dobrym wszelkie zgromadzenia bywają mocne y nierozerwane, gdyby w rzeczy samey rozumney tey dyrekcyey iednostaynie słuchać zawsze chciało. A przeto proźbie Woyska stawiaiąc się Jego Królewska Mość łaskawym y przychylnym, lubo y urodzony Tetera, hetman przeszły Woyska Zaporowskie go, dobrze się na swoim urzędzie sprawował y władnać nim umiał, iednak iż się gwałtem z m’ego//w y pro sil dla słabego zdrowia swego, ledy, kontcntuiąc Jego Królewska Mość Woyska proźbę, lenże urząd hetmaństwa urodzonemu Doroszenkowi (którego cnota y wiara ku nam acz dobrze przedtym wiadoma, iednak y teraz przez pomienionego urodzonego Pawia Teterę zalecona⁶¹) konferuje y przy wielejem swoim onego utwierdza, a inne ozdoby, urzędowi ternu służące, przez kommissarza swego wkrótce odeśle⁶².

Spuszczając się Jego Królewska Mość na dzielność y staranie tegoż urodzonego hetmana Zaporowskiego, że za rządu swego będzie chciał przyczynić sławy Jego Królewskiey Mości y sobie przysługi, któraby niemnieysza ztąd urosła, gdyby oderwanych zadnieprzan iakoż czion tegoż ciała znowu przyłączył, na rozsądny szafunek iego posyła Jego Królewska Mość uniwersały swoie do zadnieprzan y na Zaporoże one rozesłał⁶³.

Przyczyny urodzonego hetmana Zaporowskiego, dla których przeszłey zimy na Zabużu y Podnicstrzu pułki serdeniackie y zaporoskie lokował, miały mieysce u Jego Królewskiey Mości, zleca oraz Jego Królewska Mość//też pułki baczeniu hetmańskiemu, aby one zatrzymywał y zachęcał do usługi dalszey sposobami, iakie się wynaleść mogą. Gdyż lubo Jego Królewska Mość miał to w intencyey posiłkować te pułki ze skarbu w nadzieje dokończenia seymu przeszło rozerwanego, ponieważ seym nie stanął y skarb nie może bespiecznie kredytem szafować, ma to iednak w pamięci swey Jego Królewska Mość przez kommissarza swego zachęcić też pułki szczodrobliwością swoią.

Czehryńskiego starostwa nie oddala Jego Królewska Mość od urodzonego Hetmana Zaporowskiego, z dobrami y dochodami, do niego należącemi, to przydając, aby tam praesidium na zamku z ludzi Jego Królewskiey Mości y Rzeczypospolitey, iakie y teraz jest, zostawało y prowiant albo justentament swóy dostateczny z tychże dochodów miało.

Lisianke zostawuie Jego Królewska Mość przy Woysku podług przywileju, danego na armatę, na którą, lubo w Bialey Cerkwi bespiecznie y osobliwie teraz za ufortyfikowaniem iey przez ludzie Rzeczypospolitey, iednak inne apparamenta y potrzeby armatne tamże będą miały swoie złożenie y schowanie⁶⁴. Przywiley na tę Lisianke// urodzony Tetera, starosta braclawski⁶⁵, gdy o to imieniem Woyska będzie requisites, przywrócić obiecał Woysku, jeżeli z drugimi y iego substancyą, przez buntowników w Bracławiu zabraną, nie zginął⁶⁶.

Ludzie Jego Królewskiey Mości y Rzeczypospolitey, na miastach y zamkach ukrainnych osadzeni, nie dla czego inszego, tylko dla obrony tychże mieysc, nie tylko od postronnego nieprzyіасielа, аlе też у sweywoli domowey, żeby nie mogli bydź bez uciążenia woyska y mieszkańców tamecznych pożywieni, przypaść na to Jego Królewska Mość y z panami Radami swemi nie mógł, uważaiąc wielkość liczby zostawionych tamże regimentów pieszych, pogotowiu też prowiantować onych ze skarbu Rieczypospolitey nie podobna, kiedy iuż trzeci seym zerwany⁶⁷ y od tak dawnego czasu żadne do skarbu niewniesione pieniądze, niechay y w tym cierpliwe będzie Woysko do dalszego pomiarkowania, wszakże przedtym samoż Woysko ofiarowało się te praesidia sustentować.

Armaty, w Bialey Cerkwi kollokowaney, przeniesienie nie widzi Jego Królewska Mość potrzebne ani też przyczyny słuszney od Woyska, dla iakiey dział, prochów//y innych armatnych rynsztunków, na tamtym mieyscu, teraz osobliwie ufortyfikowanym, mieć nie życzy, ile że Biała Cerkiew iest pośrednie mieysce Ukrainy po ley strony Dniepru, z którego na wszystkie strony do miast y miasteczek obrona y posiłek naypredszy bydź może dany. lako tedy w mieyscu tym iest iawne bespieczeństwo armaty, tak przeniesienia oney y same Woysko, gdy się lepiey na myśli nie będzie prosiło, gdyż na tamtym mieyscu niedalszego innego, tylko dla obrony woyska y zamku iest osadzona⁶⁸.

Monasteru Trechtymirowskiego pobożna fundacya na Kozaków, w okazyach wojennych pokaleczonych y w leciech podeszłych, aby miała swoię trwałość, iako przywileiem swoim, tak też y konstytucyą intencyą fundatorów ztwierdzić Jego Królewska Mość obiecuie na seymie przyszłym⁶⁹.

Niepomału się tym Jego Królewska Mość turbuie, że obiecanego ze skarbu pułkom serdeniackim y zaporowskim nie przesyła dotąd posiłku. Albowiem Jego Królewska Mość zawiedziony na dokończeniu zupełnym tego seymu rozerwanego y w innych nadzieiach omylony, przeto urodzonego hetmana y Woyska żąda Jego Królewska Mość, aby w cierpliwości dalszey też pułki zatrzymał ludzkością swoią, laską Jego Krółewskiey Mości onych przecie upewniając szczodiobliwą, którą pewnie będą mieli y doznała na blisko przyszłym seymie.

O więźniach, w Moskwie z Woyska Zaporowskiego zostaiacych, mianowieie braci urodzonego hetmana Woyska Zaporowskiego, zlecił Jego Królewska Mość kommissarzom swoim te pamięć, y gdy do szczerego y rzeźwcgo traktowania Moskwa o pokóy przystąpi, nie zapomni Kancellarya Jego Królewskiey Mości kommissarzów zagrzać pisaniem^1o, aby o te wyzwolenie więźniów starali się y owych wyraźnie upominali, choćby y na zamianę moskiewskich.

I wdowy kozackie, mianowicie które na woynę wyprawuią y wyprawować będą, aby przy wolnościach zachowane były y pod juryzdykcyą kozacką zostawały, pozwala Jego Królewska Mość.

Wniesiona proźba za pułkiem Humańskim//o potwierdzenie przywileiów przez konstytucyą seymową, tych, któremi się tenże pułk nad inne szczyci, ponieważ seym nie stanął y konstytucyą nie otrzymana, niech iednak o lasce Jego Królewskiey Mości tenże pułk nie wątpi, że one swego czasu uzna.

I za urodzonym Doroszenkiem, hetmanem, przyczyna woyskowa o darowanie indukiy, od towarów z woiewództw ukramnych do skarbu naszego y Rzeczypospolitey należącey, wniesiona, miałaby mieysce u Jego Królewskiey Mości. Gdyby ten publiczny prowent był w szacunku samego Jego Królewskiey Mości, ale że należy do całey Rzeczypospolitey, pozwolenia przywileiem swoim onego pomienionemu urodzonemu hetmanowi Zaporo w skiemu konferować nie może.

Co się tknie urodzonego Tetery, przeszłego hetmana Woyska Zaporowskiego, bracławskiego, niżinskiego⁷¹ teraźnieyszego starosty, ten Jego Królewskiey Mości wyiachania swego z Ukrainy dal słuszne przyczyny, zwłaszcza dla poratowania zdrowia swego, na ten czas słabego. A że Woysko pretenduie//zabrane bydź sobie przez tegoż urodzonego hetmana skarby iakieś woyskowe y onych się przez posłów swoich usilnie upominało, tedy, aby Jego Królewska Mość w tey proźbie Woysko ukontentował y dostateczną w niey miał informacyą, naznaczył przy Jaśnie Welmożnym Przewielebnym w Bogu Xiedzu kanclerzu wielkim koronnym⁷² innych deputatów, także z senatu, iako też y z stanu rycerskiego⁷³, aby przy posłach Woyska Zaporowskiego inquizycya uczynili, Jeżeli iakie znaczne summy albo deposita przy urodzonym staroście bracławskim zostały. Wywiedziono tedy Jego Królewskiey Mości z justyfikacyey tegoż urodzonego bracławskiego starosty y innych dokumentów autentycznych y iasnych, ze żadnych skarbów od Woyska Zaporowskiego nie odbierał, okrom ośmiudziesiąt tysięcy złotych polskich summy pobożnego Jerzego Chmielnickiego, zakonnika, onemu samemu iako sukcessorowi po oycu należącey, którą to summę iako swoię własną tenże pobożny zakonnik częścią z affektu swego ku urodzonemu staroście bracławskiemu, częścią też na expensa//woyskowe, których potrzebę gwałtowną natenczas widział, cale iemu darował. I z tych tedy pieniędzy urodzony starosta bracławski dał dobrowolnie deputatom Jego Królewskiey Mości dostateczny rachunek, z którego się dowodnie pokazało, że urodzony Tetera y nie tylko tę summę, ale y drugą taką z własnego podczas urzędu swego nabytego zbioru wydał na potrzeby y posyłki woyskowe, nie rachuiąc straconego w Bracławiu w pieniądzach, srebrze y złocie depozytu, które Sierko, z buntownikami napadszy, zabrał y z niemi się w Humaniu z wiadomością Woyska podzielił⁷⁴, co y sami niektórzy z teraźnieyszych posłów, będąc obecni, dobrowolnie przyznawali. Przy tak iasney tedy tegoż urodzonego Tetery, starosty bracławskiego, justyfikacyey nie uznał Jego Królewska Mość rzetelney w tym punkcie do niego od Woyska pretensyey albo słuszney skargi, a zatym aby onego więcey o te skarby, których mu nie oddawało, nie turbowało, tego iest Jego Królewska Mość zdania.

Tak rozumiejąc Jego Królewska Mość, że to niepłonna na obywatelów stanu// rycerskiego woiewództwa Bracławskiego skarga od Woyska zaniesiona na oppressye y potaiemne morderstwa w kluczach y powiatach woiewództwa, Jego Królewska Mość uniwersałem swoim obywatelom pomienionego woiewództwa obeśle y napomni surowo, aby Kozak bespieczny tamże zostawał. Co strony urodzonego Strzałkowskiego, rotmistrza Jego Królewskiey Mości, tego Jego Królewska Mość a raczy Wielmożny Hetman wielki Koronny nieosądzonego karać nie może, sprawiedliwości iednak z niego drogą zwyczayną doydzie, kto się czuie bydź skrzywdzonym.

Przez uwolnienie samych Kozaków od prowiantowania ludzi, pro praesidio na miastach y zamkach zostających, tym większe uciążenie innych mieszkańców y ludzi robotnych, uważył Jego Królewska Mość y niepodobieństwo, aby sami ci wydołać mogli temu ciężarowi, a zatym Kozaków uwolnić od niego nie może, aby innych ludzi bardziey nie obciążył. Znośny iednak będzie ten ciężar, kiedy Woyska koronne nie zimowały ani teraz w Ukrainę nie wchodzą.

Skarga na urodzonego kommendanta Korsuńskiego lubo u Jego Królewskiey Mości ma mieysce, sprawiedliwości iednak czynienie należy do urodzonego Stachurskiego iako generała y starszego nad wszystkiemi regimentami, w Ukrainie na fortecach będącymi⁷⁵, pod którego kommendą zostaie tenżeto obwiniony, u tego tedy abo u wielmożnego hetmana wielkiego koronnego sprawiedliwości niech dochodzą korsuńscy.

A że przedtym szczodrobliwego dosyć Jego Królewskiey Mości uznawali, którzy tylko o co Jego Królewskiey Mości prosili z Woyska Zaporowskiego, dla zachęcenia onychże do stateczney wierności y ochoty teraz na proźbe Woyska oszczednieyszym łask swoich starać się Jego Królewska Mość obiecuie y nie będzie onych rozdawał, tylko tym, którzy zalecenie od samego Woyska y hetmana będą mieli.

Lubo teraz Woysko Zaporowskie nie we wszystkich proźbach swych pomyślne odnosi ukontentowanie, niech tego nie przyczyta niełasce Jego Królewskiey Mości iakiey ani skąpem(u) szafunkowi, ale teraźnieyszym czasom nieprzyiaźnym y zamieszaniu//w Państwach Jego Królewskiey Mości zewnętrznemu. Ani też o tym niech nie powątpiewa Woysko, że y na tamte ścianę będzie miał Jego Królewska Mość baczenie y staranie o iey bespieczeństwie, byle Pan Bóg Jego Królewską Mość z tych domowych trudności ułacnił, około czego wszelkiemi sposobami maiestatowi y klemencyey Jego Królewskiey Mości przyzwoitemi y należącemi starać się będzie.

Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 16o, s. 371-388. Копія з документа (оригіналу або копіі), який зберігався в архіві короля Станіслава Августа.

ПРИМІТКИ

¹ Жодної королівської обіцянки, спрямованої на скасування в Речі Посполитій унії і повернення православним маєтків, якими володіли уніати, нам невідомо. Відповідний королівський привілей стосовно того ж питання не був виданий, а значить, не могло статися його затвердження сеймовою конституцією. (Про ситуацію в Речі Посполитій щодо православ’я й унії, головним чином у першій половині XVII ст., див. у таких головніших працях: Бедное В. Православная церковь в Польше и Литве (по Volumina legum). Екатеринослав, 1908, С. 122-325; Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией. Санкт-Петербург, 1901-1912. Ч. I (до 1609 г.) – II (1609-1632 гг.); Chodynicki K. Kościół prawoslawny a Rzeczpospolita: Zarys historyczny. 137o-1632. Warszawa, 1934; Dzięgielewski J. O tolerancje dla zdominowanych: Polityka wyznaniowa Rzeczypospolitey w latach panowania Władysława IV. Warszawa, 1986). Характерно в цьому зв’язку, що у відповіді на “інструкційне” прохання козаків скасувати унію король підкреслив: він як монарх не може панувати над людською совістю і розгляд цього прохання вважає справою сейму.

² Див. літературу, вказану в попередній виносці.

³ Після смерті 1663 р. православного київського митрополита Дионісія Балабана того ж року його наступниками-митрополитами були обрані перемишльський і самбірський єпископ Антін Винницький (? – 1679) та білоруський (метиславський) єпископ Иосиф Нелюбович-Тукальський (? – 1675). Король, а згодом, за його представленням, константинопольський патріарх, затвердили обрання А. Винницького. Проте Й. Тукальський, підтримуваний тогочасним гетьманом П. Тетерею, теж титулувався київським митрополитом. У 1664 р. його було звинувачено у зв’язках з 1. Виговським, з яким він начебто інтригував проти Речі Посполитої і П. Тетері, й, як і Юрія (Гедеона) Хмельницького за те саме, ув’язнено у фортеці прусського міста Мальборка (Марієнбурга) (І. Виговського було розстріляно). Звідси, напевно, і згадка в інструкції про “якусь образу” (iakieyś urazy), заподіяну Й. Тукальським “королю і Речі Посполитій”. Оскільки Військо Запорозьке, очолюване П. Тетерею, вважало київським митрополитом Й. Тукальського, то П. Тетеря у 1665 р. звертався до короля з проханням звільнити його {Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 59). Просив про це як гетьман і II. Дорошенко в кінці 1665 та на початку 1666 р, (Там само. C. 59-60, 62). Й. Тукальський (як і Г. (Ю.) Хмельницький) 29 листопада 1665 р. склав, “стоячи навколішках і поклавши два пальці на хрест”, присягу в тім, що буде вірний Польщі і не матиме чносин з її ворогами, особливо з бунтівниками, ребелізантами, москалями, козаками й буде слухати гетьмана (sic!) Тетерю, живучи там, де той вкаже (Там само. С. 63; WójcikZ. Nieznane dokumenty do biografii Pawia Tetery, Jerzego Chmielnickiego i Józefa Tukalskiego // Pr/.egląc! Historyczny. Warszawa, 1961, T. LII. S. 523-526). У проекті відповіді королівської канцелярії від 5 лютого 1665 р. на Дорошенкову інструкцію козацьким послам до короля, писану цесь у першій половині січня 1666 p., сказано, що Й. Тукальського король наказав відпустити на волю (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 63). Повернувшись в Україну. Й. Тукальський приєднався до П. Дорошенка і всіляко підтримував його до своєї смерті. П. Дорошенком й керованим ним Військом Запорозьким постійно вважався законно обраним (у 1663 р.) київським митрополитом. Резиденцією його був Чигирин, Духовна влада Й. Тукальського поширювалась на Київське і Брацлавське воєводства та Білорусію і Литву, а А. Винницький як митрополит мав паралельно владу на тсрені Руського, Белзького, Волинського і Подільського воєводств,

⁴ Ідеться про Спасо-Преображенську церкву в місті Любліні. Початки її, вірогідно, сягають найпізніше другої половини XIV ст. У 16o7-1633 pp. замість згорілої дерев’яної була споруджена мурована церква, яку посвятив 5(15) березня 1633 р. київський митрополит Петро Могила, спираючись при цьому на виданий того ж року привілей короля Владислава IV про вилучення даної церкви з-під юрисдикції холмського уніатського єпископа. 1635 р, церква перейшла до уніатів. Цю акцію король санкціонував 1638 р., проте наступного року він прислухався до протестів православних й універсалом наказав люблінському старості повернути їм церкву (Купріанович Г., Рощенко М. Православна церква Преображення Господнього в Люблині. Видано з нагоди 360 річниці посвячення православної церкви Преображення Господнього в Люблин. Люблин, 1993. С. 11, 14, 19, 21). У 1641 і 1642 pp. церква згадується як православна (Monumenia Ucrainae Historica. Рим, 1974. T, Xl (1633-1659): Simplemenmm / Зібрав митрополит Андрей Шептицький. Видав митроп. Иосиф. С. 278-279, 282). Від 1645 р. вона – уніатська (Купріянавич Г., Рощенко М. Православна церква... С. 21). В одному з пунктів про “потреби” Війська Запорозького, поданих його представниками на їхніх переговорах з польськоео стороною під містом Зборовом 7(17) серпня 1649 p., зазначено, що люблінська церква має бути віддана православним (Документи Богдана Хмельницького / Упорядники І. Крип’якевич та І. Бутич. Київ, 1961. С. 129), Король Ян Казимир 12 січня 165o р, на варшавському сеймі привілеєм про права, надані руському народові, оголосив про повернення даної церкви православним, причому тут сказано, що її споруджено (zmurowaną) як православну на кошти шляхти (Архив Юго-Западной, издаваемый Временною коммиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе России (далі _ АЮЗР). Киев, 1861. Ч, II. Т. 1. С. 373; 1914. Т. III. Ч. 4. С, 384). Після Берестецької битви церква знову стала уніатською; 1655 p., коли Любліном володіла козаки Війська Запорозького, була православною, а після цього – уніатською (Купріянович Г., Рощенко М. Православна церква... С, 22). 1659 р. це Військо просило варшавський сейм, у зв’язку з передбаченим затвердженням на ньому Гадяцької угоди 1658 p., призначити комісію для повернення люблінської церкви православним (Памятники, изданные Временною коммиссиею для разбора древних актов, высочайше утвержденною при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе. Киев, 1852. Т. 111. Отд. 111. С. 317). В інструкції козацької ради, яка 3o листопада (ст. ст.) 1664 р. проходила під Лисянкою, врученій її послам на варшавський сейм, читаємо: така комісія “успішно [...] відбулася” (effectualiterf...] stanęła), внаслідок чого православні мають у своїх руках люблінську церкву і тішать себе надією, що король скріпить своїм підписом висновки даної комісії (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 402, s. 550). Очевидно, про цю комісію сказано в інструкції Лисянської ради 1666 р. та в королівській відповіді на неї. Згадані в даній інструкції “права і привілеї”, які стосувалися люблінської церкви, окрім названих у цій примітці, нам невідомі. Православною люблінська церква була до 1695 p., відтоді до 1875 р. вона – уніатська, а потім і дотепер – православна (Купріянович Г., Рощенко М. Православна церква... С. 22, 24, 26, 29, 31, 34, 36, 38, 4o).

⁵ Монастир, про який говориться в інструкції та у відповіді короля на неї, розташовувався в селі Мильна, котре джерелами XVI-XVIII ст. зветься і як Мильце (Milce) і Мильче (Milcze). У зазначених століттях село приватно належало шляхтичам Єловицьким, розташоване було на кордоні Луцького і Кременецького повітів Волинського воєводства, тому тогочасними матеріалами віднесено то до одного, то до другого з них (нині входить до складу Дубнівського району Рівненської області). Чоловічий монастир Різдва Богородиці заснований тут до 1602 р. 1622 р. Єловицькі забезпечили його доходами зі своїх маєтків; це забезпечення 13 (23) січня 1639 р. затвердив київський митрополит Петро Могила (Петров Н. Краткие сведения о монастырях Волынской епархии, в настоящее время не существующих // Волынские епархиальные ведомости. Почаев, 1867. № 6. Часть неоффициальная. С. 97). За поголовним реєстром 1673 р., у монастирі мешкали: архімандрит Гораїн, 16 монахів, 18 осіб челяді; на монастир ішли доходи з таких сіл: Мильна (Milce), Пісочне, Коморів, Соловіїв, Синів, Підсинівка, Ниці (Nece) (Центральний державний історичний архів України в Києві (далі – ЦДІА України в Києві), ф. 25 (Луцький гродський суд), оп. 1, спр. 340, арк. 1o26зв.). 1682 р. архімандрит монастиря Стефан Гораїн зі своєю братією перейшов в унію (Monumenta... 1975. T. XII (1660-1701): Supplementum. S. 494-496). На початку XVIII ст. монастир був православним (АЮЗР. 1868. Ч. III. Т. 2. С. 397; 1867. Ч. IV. Т. 1. С. 367). Згодом, невідомо відколи, став василіанським. Був таким до кінця 183o-х років, коли його ліквідовано. Документально оформлених його “прав і вольностей” ми не маємо. Зауважимо, що з XVI ст. існував ще один Мілецький чоловічий монастир, св. Миколая, – в селі Мильці (Milce, Mielce), що над річкою Турією, на терені Володимирського повіту Волинського воєводства (нині село належить до Старовижівського району Волинської області). Монастир був заснований князями Сангушками до 1571 р. (Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. Київ, 1995. С. 160; Archiwum XX. Sanguszków w Sławucie. Lwów, 1910. T. VII: 1554-1572. S. 392, 397, 402, 405; Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1885. T. VI. S. 337), очевидно, в межах належних їм маєтків. Жодних відомостей про цей монастир, як і село Мильці, за XVII ст. виявити не вдалося.

⁶ Зборівські пакти – це договір, укладений Б. Хмельницьким з королем Яном Казимиром 8(18) серпня 1649 р. під містом Зборовом, офіційна назва якого – .Декларація ласки його королівської милості Війську Запорозькому” (Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в государственной коллегии иностранных дел. Москва, 1822. Ч. III. С. 451-454; Грушевський М. Історія України-Руси. Київ; Відень, 1922. Т. VIII. Ч. Ill: Хмельниччина в розцвіті (1648-165o) / Вид. друге, повторене. С. 215-217), привілей – виданий на варшавському сеймі 12 січня 165o р. Війську Запорозькому тим же королем документ, де міститься підтвердження .Декларації ласки” і при цьому наводиться повністю її текст (Акты ЮЗР. 1878. Т. X: 1653-1654. С. 456-458), конфірмація ласки – проголошене тим самим сеймом схвалення (approbacya) “Декларації ласки” – без наведення її тексту (Volumina legum. Petersburg, 1859. T. 4. S. 13o). У цих документах однаково сказано про дозвіл бути членом сеймового сенату митрополитові київському, а про православних єпископів стосовно такого членства не згадано жодним слоном. Дивує, що у відповіді короля на “лисянську” інструкцію цього не зауважено. Прохання (вимога) Війська Запорозького стосовно членства православних єпископів в сенаті вперше, наскільки нам відомо, було висловлене в козацьких пропозиціях, винесених 7(17) серпня 1649 р. па обговорення з польською стороною у зв’язку :і виробленням тексту Зборівської угоди; у пропозиціях сказано про двох єпископів (владик) (Грушевський М. Історія Украши-Руси. T. VIII. Ч. III, С. 213; Документи Богдана Хмельницького. С. 129). У Гадяцькій угоді читаємо, що такими єпископами мають бути львівський, луцький, перемишльський, холмський і мстиславський (Volumina legum. T. 4. S. 29H). Гадаємо, що саме з Галицької угоди потрапило до інструкції прохання щодо членства православних єпископів у сенаті,

⁷ Під московським управлінням Київ бук від 1654 р. На середину 166o-х років це управління очолювали два воєводи (Історія Києва. Київ, 1986. Т. 2: Київ періоду пізнього феодалізму і капіталізму / Відп. редактор В.Г. Сарбей, С. 10).

⁸ Перед 1666 р. Києво-Могилянська колегія (а саме про неї сказано в інструкції} переживала глибокий занепад. Дуже поволі й малопомітно вона почала ставати на ноги від січня 1666 р. (Петров Н.И. Киевская академия во второй половине XVII века. Киев, 1895. С. 29-34. Див, також: Jablanowski A. Akademia Kijowsko-Mohilańska: Zarys historyczny na tle rozwoju ogólnego cywilizacji zachodniej na Rusi. Kraków, 1899-1900. S. 139). 9 (19) i 12 (22) березня 1666 p. лівобережний козацький гетьман Іван Брюховєцький писав цареві Олексію Михайловичу, що єпископ Мєфодій (ідеться про мстиславсько-ортшанського єпископа Мєфодія Филимоновича), духовенство й київський козацький полковник Василь Дворецький письмово просили царя в Києві “вновь завести школы латинские” (тобто, як можна здогадуватись, школи з латинською мовою викладання). Царський указ, виданий у відповідь на ці звернення, дозволив “заводить” у Києві школи з умовою, щоб у них навчалися лише київські жителі. Дізнавшись про ці листи та указ від присланого до нього з Москви дяка Євстрата Фролова, київський воєвода, боярин Петро Шереметев, “с товарищи” заявив йому 1(11) травня того ж року, що в Києві діє школа, “заведенная” попередніми тамтешніми воєводами, і вчаться у ній тільки кияни (Акты ЮЗР, Т. VI. С. 93). У документі, де про все цс розповідається, мова викладання в дозволених царем школах і названій воєводою школі не згадана. Напевно, воєвода мав на увазі могилянську колегію. Коли так, то потрібно наголосити, що сказав він про неї надто загально, неконкретно, без врахування сучасного його свідченню її стану. Стосовно ж висловленого в інструкції прохання, щоб були видані королівський привілей і сеймова конституція, в яких би говорилося про підтвердження свободи діяльності київського руського духовенства у справі викладання у школах “латинських наук”, то зазначимо: всупереч заявленому в королівській відповіді на інструкцію, що вирішення питання про руські школи в Києві відкладається до повернення його Речі Посполитій (в інструкції читаємо про це відкладання – до певного часу), у 1670 р. король Михайло Вишневецький видав привілей, яким було дозволено відновити в Києві колегію (могилянську) з правом викладати у ній “польською, латинського і грецькою мовами” (Jablanowbki A. Akademia Kijowsko-Mohitańska... S. 140). Існування інших руських братських шкіл у місті у середині 1660-х років нам невідоме. Якщо вони й були, то, не виключено, як і колегія, теж, з огляду на тогочасні політичні обставини, переживали занепад. Згадане інструкцією сеймове підтвердження не відбулося.

⁹ На початку Зборівської угоди стверджено, що Військо Запорозьке зберігається при всіх своїх вольностях, дарованих всіма дотогочасними відповідними королівськими привілеями (Собрание государственных грамот... Ч. III. C. 451; Грушевський М. Історія України-Руси. T. VIII. Ч. III. C. 215). Те саме докладніше подано в привілеї Яна Казимира, виданому спеціально стосовно козацьких вольностей тому ж Військ; водночас зі Зборівською угодою (Акты ЮЗР. Т. X. С. 453-454) і, до речі, згаданому на її початку, а також у привілеї, виданому на сеймі Війську Запорозькому 12 січня 165o p., де міститься підтвердження Зборівської угоди (Акты ЮЗР. Т. X. С. 456).

^9а Ідеться про те, що від 1663 р. паралельно існували два Війська Запорозькі, кожне зі своїм гетьманом: 1) на терені Чернігівського і лівобережної частини Київського воєводства – під протекцією Москви; 2) на терені Брацлавського і південної половини правобережної частини Київського повіту Київського воєводства – під протекцією Речі Посполитої. Перше з них займало значно більшу територію, ніж друге. Зваживши на це, можна зрозуміти, чому в інструкції сказано, що під протекцією московського царя перебуває більша частина в недавньому минулому єдиного Війська Запорозького. Чи насправді в лівобережній Гетьманщині було більше козацького війська, годі відповісти на це питання, з огляду на стан джерел. Але слід при цьому вказати на те, що на середину 60-х років XVII ст. на Правобережжі було козацьких полків 11, тоді як на Лівобережжі – 10. Тому не виключено, що правобережне Військо Запорозьке чисельно переважало над своїм лівобережним аналогом. Потрібно підкреслити, що керівництво кожного з двох Військ Запорозьких прагнуло поглинути одне одного – з відповідною територією.

¹⁰ Маються на увазі маєтки цих та інших магнатських родів, розташовані на терені “козацьких” від часу укладення Зборівської угоди воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського.

¹¹ На думку Д. Дорошенка, тут говориться про напад у ніч з 3 на 4 квітня (ст. ст.) 1665 р. на місто Корсунь лубенського полковника Грицька Гамалії (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 75). Підкреслимо, що в документах, які розповідають про цю подію (Акты ЮЗР. 1867. Т. V: 1659-1665. С. 266-267, 269, 271-272), жодним словом про дейнеків не сказано, що примушує обережно приймати думку Д. Дорошенка. Хто такі дейнеки у 1665 р. (як і в попередніх і наступних роках) – на це питання не знаходимо відповіді в тогочасних джерелах. Див. також прим. 49.

¹² Привертає увагу відсутня в інших джерелах згадка про обрання П. Дорошенка гетьманом двічі (duabus vicibus), хоча кожне з цих обрань відоме. Перше з них, засвідчене кількома документами, сталося в козацькому таборі під містом Богуславом наприкінці другої декади серпня (ст. ст.) 1665 р. – після того як кримські татари схопили Степана Опару, котрий з червня того ж року самозвано йменував себе правобережним гетьманом, і примусили козаків, йому підвладних, дати згоду на те, щоб їхнім гетьманом став П. Дорошенко (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 51-53, 54; Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 4o2, s. 585). Один з цих документів дозволяє датувати цю подію 18(28) серпня – згідно з ним, цього дня “перед гетьманом” П. Дорошенком відбулася присяга Війська Запорозького на вірність, послушенство і підданство польському королю, на дотримання приязні з кримським ханом (тогочасним союзником Речі Посполитої) і висловлено було згоду Війська “прийняти” П. Дорошенка “за гетьмана” і на послушенство йому. З огляду на унікальність даного документа наводимо його текст:

“Присяга выконанна" всєго воиска ЕКМ запорозког(о) прєд eгo млстю Пномъ Пєтромъ Дорошєнкомъ, Гeтманомъ ншимъ, и eго м. Пномъ порuчникомъ. Во им" Wтцa и Сна и Дха Стаго аминъ.

Мы, полковники, сuдh, асавuлы, сотники, атаман" и чєрнь, всє товариство пhхотноe и eздное прис"гаeмо Гдu Бгu, Прєстои Бци и всhмъ Стым, Бгu в Троици eдиномu на том, ижъ за волєю Бжeю и помочu eго Стою маeмо при вhрности, цhлости, послuшєнствh и подданствh eго Кр. М., и в пры"зны нєрозeрванои нєздрадливои а сталои, раз тєпєр поприс"жнои з ханом eго млтю и з намhстником eго Камємвлeтъ мuрзою мєшкати в згодh и при"зни и онои додєржати; и гдє колвєкъ с" трафить на "кого нєпри"тєл" ншєго зобополнє цhлє и шире ити из ными, "к нам вhра и цнота кажє, за цhлост и достоинство Крол" ЕМс. и Рeчи Посполитои, такжє и при"зны ншє", з ханомъ ЕМс. и мурзамы поприс"жонєи, ити и здоровє ншє класти а eго млсты пна Пєтра Дорошєнка за гєтмана ншєго вои. ЕК. Млсти Запорозкого припяти и в послuшєнствh eго зоставати, и завшє на вшєл"кuю еçпєдыцию нєпри"телскую готовыми быть. А такъ намъ, Бжє, поможи, "к каждыи з нас два палци под нєбомъ Сотворитєлєви и образомъ, eго Стымъ кладамо; а eжєлы бы иначєи было, ты, Бжє всємогuщии, караи нас вшєлюким каранєм, вышъ мєнованних полковниковъ, судєи, асавuлов, сотниковъ, атаманю, чєрнь и всє товариство, Воиско ЕКМс. Запорозкоe на дшах, на добрах, "ко Содома и Гомора. Писан u таборu дн" ИІ, Августа АХKЕ”.

Далі в тому ж документі подається перелік осіб з козацької старшини, що присягли і згодились вважати П. Дорошенка своїм гетьманом. До них належать: городові полковники (кожен з них присягнув і дач згоду “зо всhми сотниками и черню”) – чигиринський Прокіп Бережецький, черкаський Андрій Воронко, корсунський Гнат Уляновський, білоцерківський Харко Тарасенко (в кінці інструкції від 20 лютого (ст, ст.) 1666 р. прізвище цього полковника звучить “Тараненко”), паволоцький Яруш (у тій же інструкції останній названий Ярошом Гриценком), уманський Григорій Білогруд, торговицький Стефан Счербан (у цій же інструкції – Щербан), кальницький Василь Лобойко, київський Павло Хмельницький, колишній чигиринський Федір Коробка; серденятські полковники – Стефан, Кирило Крижка. Лашко; піхотні запорозькі полковники – Филип (в інструкції – Филип Іванович), Чорновіл (в інструкції – Іван Чорнобіль), Семен (в інструкції – Семен Корсунець); піхотний полковник Андрій Мельник; генеральні судді – Герман Гапонович, Михайло Суличич. Документ e оригіналом, його скріплено трьома печатями Війська Запорозького (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 3912, s. 15-16).

У зв’язку з цим “обранням” вкажемо на те, що П. Дорошенко згодом відкидав адресовані йому звинувачення, що він – “обраний татарами” гетьман; зокрема, 18 січня (ст, ст.) 1666 р, у своїй “Інформації”, відправленій королю за посередництвом Яреми Петрановського. він писав: “мене не мурзи на цей щоденний тягар (тобто на гетьманський уряд, – M. K.) обирали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули й чернь” (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 53). Про друге обрання довідуємося тільки з розповіді козацького літописця Самійла Велична (він, до слова, жодним словом не згадує про серпневе 1665 р. обрання П. Дорошенка). Згідно з ним, правобережні (“тогобочній”) полковники й інша старшина 1665 р, “о Покрову Пресвятой Дhви Богородици” (1 (11) жовтня) на своїй раді в Чигирині П. Дорошенка “нарекли [...] гетманом [...] и вручили ему в досмотр, до далшого разсмотренія, правленіе и всh; гетманскіи тогобочніи войсковіи и гражданскіи дhла; а совершенное на гетманствh том его, Дорошенка, потверженіе отложили до валного у Чигринh зезду пришлого Рождественского и Богоявленского” (Величко С. Летопись событий в Югозападной России в XVII-м веке. Киев, 1851. Т. II. С. 89-90). А 1666 р. “о Крещеній Господнем” (6 (16) січня) правобережні полковники й інша старшина з “товариством виборнhйшим” у Чигирині на раді “без долгого размишленія” П. Дорошенка, “на именованного в прошлом 1665-м году (тобто на Покрову. – М. К.) гетманом”, “единогласним гетманом провозгласили и утвердили и клейноти войсковіе зараз ему вручили, – и присягою взаимною, гетман войску, а войско гетману на вhрность и щирость закрhпили” (Там же. С. 94-95). Отже, за С. Величком, обрання П. Дорошенка гетьманом пройшло в два етапи: спершу на цьому уряді ного “нарікли”, “найменували”, а потім – “проголосили” і “затвердили” та вручили йому військові клейноди і вчинили при тому присягу. Нема поки що підстав не вірити літописцеві. На питання, чому П. Дорошенка обирали гетьманом двічі, можна відповісти так: перше обрання проведене під татарським тиском, з участю, напевне, лише частини старшини, було спонтанним, – а тому недостатньо для багатьох козаків, та й для П. Дорошенка теж, переконливим. Унаслідок цього в інтересах П. Дорошенка було провести справжнє, легальне обрання.

¹³ Всупереч скачаному у відповідному місці королівської відповіді на інструкцію, щойно 3o березня 1668 р. Ян Казимир видав привілей, яким затвердив козацький вибір П. Дорошенка на гетьманський уряд і заявив про дарування йому гетьманської булави (Archiwum Gtówne Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD), Metryka Koronna, MK, ks. 2o6, k. 452-452v, Цей документ використав, широко його цитуючи, Д. Дорошенко, див.: Дорошенко Д. Іетьман Петро Дорошенко... С. 184-185). Д. Дорошенко безпідстапно стверджує, що цей привілей міг бути вручений П. Дорошенкові польським посланцем У травня 1669 р. (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 184). Також безпідставним є його твердження, що того ж дня той самий посланець вручив гетьманові військові клейноди (серед них була й гетьманська булава), вивезені з України до Польщі П. Тетерею (Там само. С. 184, 252). У нашому розпоряджень є серйозні аргументи для доведення того, що згадані привілей і клейноди П. Дорошенкові так і не дісталися.

¹⁴ Документально засвідчені відомості щодо прагнення запорозьких січовиків повернутись у підданство до польського короля нам невідомі.

¹⁵ Брюховецький Іван (? – 1668) – гетьман лівобережної Гетьманщини 1663-1668 pp.

¹⁶ Ці грамоти нам незнані.

¹⁷ Тобто королівські універсали ідентичного змісту, які надсилались і вдруге, і втрете.

^17а Подане тут прохання було попереджене аналогічними письмовими зверненнями П, Дорошенка до короля. 2o(3o) листопада 1665 р. гетьман просить Яна Казимира наказати своїй канцелярії видати “приватні або відкриті листи” до Запорозького коша, щоб заохотити січовиків до підданства Речі Посполитій (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 59). Через щість днів П. Дорошенко нагадує королю про необхідність видачі таких листів і просить надіслати йому “хоча б десяток бланків для Задніпров’я” (Там само. С. 61); ішлося про підписані королем бланки листів-універсалів, які б канцелярія Війська Запорозького заповнювала зверненнями П. Дорошенка (зрозуміло, від імені короля) до козаків і некозаків лівобережної Гетьманщини. Наприкінці грудня того ж року гетьман наполягав, щоб були вислані королівські приватні і відкриті листи на Запоріжжя і Задніпров’я (Там само. С 62). Вислів в інструкції “прихильні” стосовно універсалів означає, напевно, універсали, мета видачі яких – схилити (прихилити) запорожців і лівобережців на бік короля і Речі Посполитої.

¹⁸ Серденятські полки становили собою козацькі негородові, тобто неосілі, за особовим складом не прив’язані до певної території, піхотні з’єднання, підпорядковані правобережному гетьманові. Джерельна інформація про них дуже скупа, 3 неї не видно, коли вони виникли, як комплектувались і матеріально забезпечувались, які функції виконували. Типологічно подібними до них треба, напевно, вважати піхотні серденотські (сердюцькі) полки, що існували в лівобережній Гетьманщині в останній чверті XVII – першій чверті XVIII ст., – вони формувались із найманців (охотників), довший час мали суто поліційне призначення, а під кінець XVII ст. стали перетворюватись у частини регулярної армії з широкими військово-політичними функціями (Заруба В. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в останній чверті XVII століття // Записки НТШ. Львів, 1993. T. CCXXV. С. 232-257). Перша знана нам згадка про серденят трапилася в листі П. Тетері з-під Жукова (розташованого десь у тій половині України, що на захід від Дніпра: поселень з такою назвою тут є декілька) від 24 червня (ст. ст.) 1665 p., адресованому канцлерові великому коронному М. Я. Пражмовському; в листі читаємо, що серденятська піхота (piechota serdeniatów) і “білоцерківці” (жовніри білоцерківського польського гарнізону?) дали сильну відсіч “Москві” і Брюховецькому (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 402, s. 6o3). Що ж до серденятських полків, то до “Інструкції” Лисянської ради 1666 р. вони згадані лише в “Інформації” П. Дорошенка від 18(28) січня того ж року, відправленій королю (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 64). На час проведення цієї ради, згідно з її інструкцією, їх було три. Після королівської відповіді на цю інструкцію в документах говориться, і то зрідка, про “серденят” (Там само. С. 247 і 255 (1669 p.), 413 (1672 p.) і т. д.), інколи – про їхні полки (Грабянка Г. Дhйствія... С. 215 (1674 р.)). Микола Костомаров термін “серденята” (і термін “сердюки”) виводить від турецького слова “серденгесті”, що перекладається як “безпощадні” (Костомаров Н.И. Руина... С. 261). При цьому (стосовно “серденгесті” – не “серденят”) він спирається на відповідне свідчення німецького офіцера на російській службі в другій чверті XVIII ст., Христофора Германа Манштейна, яке міститься в його мемуарних записках про цю службу, де розповідається про дії російської армії 1739 р. у районі турецької фортеці Хотина в Північній Буковині (нині місто Хотин – районний центр Чернівецької області); між іншим, у X.Г. Манштейна серденгесті – це кіннотні яничари (Записки Манштейна о России. 1727-1744 / Перевод с французского, с подлинной рукописи Манштейна. Санкт-Петербург, 1875. С. 158). М. Костомаров стверджує, що назву “серденгесті” для частини складу Війська Запорозького – гетьманської гвардії – запозичив П. Дорошенко (Костомаров Н.И. Руина... С. 261). Проте зі згаданого вже листа П. Тетері видно, що серденята були ще до того, як П. Дорошенко став гетьманом. На думку Д. Дорошенка, назва “серденята” походить від “Сердені”, який начебто очолював охотницький полк (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 65). Але Серденя – особа неісторична, не засвідчена жодним джерелом. Вислів “Серденів полк”, що трапляється в цитованій у вступі до даної нашої публікації розповіді Т. Буренка (а саме на цей вислів спирається Д. Дорошенко, кажучи про Серденю), слід розуміти як “серденятський полк”. Не відповідає, до речі, істині і твердження Д. Дорошенка, що полк “Сердені” був у розпорядженні коменданта білоцерківського польського гарнізону (Там само).

¹⁹ Маються на увазі дії серденятських і січових запорозьких полків на терені західної половини Брацлавського воєводства – між Дністром і Богом (у Забожжі і Подністров’ї), де вони були дислоковані П. Дорошенком від початку його гетьманування і, судячи з інструкції, перебували й на час її складання – для боротьби з тими, хто виступав проти нього, особливо, як можна здогадуватись, для боротьби з В. Дроздом та його прибічниками, зокрема, й з тими, хто проникав сюди з півдня – від Запорожжя й з правобережжя Дністра. В інструкції наголошено, що ці полки тут виявили свою зичливість і підданство королю і що бажано, аби король це врахував, дізнавшись про те, що деякі польські загони в даному регіоні не могли розміститись з вини названих полків (ішлося, напевно, про те, що останні зайняли призначені цим загонам місця). Підкреслимо, що перебування серденятських і запорозьких полків, як і польських загонів, у Забожжі і Подністров’ї в літературі і доступних нам джерелах практично не зауважене. Лише в дослідженні Д. Дорошенка є відповідні згадки, почерпнуті з рукописних джерел (на жаль, згодом загиблих) (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 60, 64).

²⁰ Чигиринського староства до Зборівської угоди не було, його територія у той час вважалась приналежною до Корсунського староства в складі Київського повіту Київського воєводства (Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА), ф. 389 (Литовская метрика), оп. 1, кн. 210, л. 142-144 (згода короля на уступлення Корсунського староства Софією Даниловичевою її синові Станіславові Даниловичу, дана 1631 p.); AGAD. Metryka Koronna, МК, ks. 182, k. 141-142 (королівський привілей Миколаю Даниловичу на Корсунське староство, виданий по смерті його батька Станіслава у 1636 p.); Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 1080, s. 19, 78, 150 (списки вибирання кварти з Корсунського староства відповідно за 1636, 1642, 1649 pp.)). Інколи у той час корсунського старосту йменували й “чигиринським” (наприклад, у 1616 p.: АЮЗР. 1869. Ч. V. Т. 1. № 32). Одразу по закінченні елекційного сейму 1648 р. (проходив 6 жовтня – 19 листопада), на якому королем було обрано Яна Казимира, прибулі до Варшави козацькі посли просили його, серед іншого, щоб Б. Хмельницькому як гетьманові на булаву було надано староство, яке він собі вибере (Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VIII. Ч. III. С. 114). За Зборівською угодою, місто Чигирин (тобто Чигиринське староство) завжди мало бути при булаві Війська Запорозького (Собрание государственных грамот... Ч. III. C. 453; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VIII. Ч. III. C. 216; Акты ЮЗР. Т. X. С. 457). Відповідно до цієї угоди, 12 січня 165o р. король на сеймі видав привілей про надання Б. Хмельницькому як гетьманові на булаву Чигирина (староства) (Акты ЮЗР. Т. X. С. 461-462). Гадяцька угода 1658 р. підтвердила приналежність Чигиринського староства до гетьманської булави (Volumina legum. T. 4. S. 301). Протягом наступних років Чигиринське староство продовжувало бути таким. П. Тетеря, будучи гетьманом Війська Запорозького, мав намір перенести гетьманську резиденцію з Чигирина до Білої Церкви з огляду на прикордонне місцерозташування Чигирина, де, як він вважав, доля гетьмана подібна до долі “вола під обухом” (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 4o2, s. 555,556, 567 (інструкція Лисянської ради Війська Запорозького послам на варшавський сейм від 30 листопада (ст. ст.) 1664 р.)). Таку ж позицію зайняв П. Дорошенко у 1669 p. (Monumenta... 1966. Т. III (1650-1670). С. 309 (копія супліки (списку прохань) Війська Запорозького, складена 1(11) червня цього року й адресована варшавському елекційному сейму, який відбувся 2 травня – 19 червня); AGAD. Archiwum Branickich z Suchej, 33/46, s. З (копія викладу змісту цієї супліки); Archiwum m. Gdańska. 300.53 (Korespondencja m. Gdańska), № 105, s. 260 (інша копія того ж викладу)). Після того як П. Дорошенко 1676 р. перестав бути гетьманом, Чигиринське староство до гетьманської булави не належало. Від 1685 до 1712 р. його територія входила до складу козацького Правобережжя (Крикун М. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років (До питання про політику Петра І стосовно України) // Україна модерна. Львів, 1996. Ч. 1. С. 42-88), від 1712 р. нею володіли призначувані королем старости.

²¹ Коли Капітанівка, Воронівка, Бужин і Крилів та згадані інструкцією “інші” поселення й “пустки” Чигиринського староства (зі скількох поселень складалась територія староства в XVII ст., невідомо) були за королівськими привілеями передані у володіння (приватне?) різних осіб, встановити не вдалося. На прикладі лише Крилова можна стверджувати, що сталося це десь у 30-х – 40-х роках XVII ст.: 1629 р. він належав до Корсунського староства (Archiwum województwa krakowskiego (далі – AWK). ArchiwumSanguszków, № 92, s. 147), тоді як за найближчою наступною згадкою про це поселення, яка стосується 1645 р., Стефан Кохановський врочисто подарував його Станіславові Конєцпольському (Інститут рукописів Центральної Наукової бібліотеки ім. В. 1. Вернадського (далі – ІР ЦНБ), І-4104 [І 745]). До Хмельниччини Крилів був містечком (Źródła dziejowe. Warszawa, 1877. T. V. S. 133 (1622 p.); наведена згадка щодо 1629 p.). Є підстави вважати, що перед нею містечками були Капітанівка і Воронівка: перша з них 1653 р. фігурує як містечко (Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3-х т. Москва, 1953. Т. III. С. 302), а друга 1654 р. – як городище (Белокуров А.С. Перечень городов, городков, мест и местечек в Черкасских полках // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. Москва, 1905. Кн. 2. С. 28), тобто – зруйнованим, обезлюдненим містечком. Бужин як містечко позначений на карті України Ґійома Боплана (Материалы по истории русской картографии / Собрал В. Кордт. Киев, 1910. Вып. II. № 9, 39). До речі, Воронівка до Хмельниччини звалася Вороніми Лозами (ЦДІА України в Києві, ф. 11 (Житомирський гродський суд), оп. 1, спр. 8 (1630 p.); ІР ЦНБ, І-414 (І 592) [1633 р.]). На 1672 р. цими поселеннями приватно володів Станіслав Конєцпольський (Pamiętniki o Koni ecpolsk ich: Przyczynek dg diiejów polskich XVII wieku / Wydał S. Przylecki. Lwów, 1842. S. 366). У XVIII ст. вони знову належали (уже як села) до Чигиринського староства (див. складену нами картотеку поселені. Київського воєводства), причому Воронівка з кінця XVIII ст. йменувалась Воронівкою Старою, а Капітанівка найраніше від 1775 р. виступає під назвою Мудрівка (АЮЗР, 189o, Ч. V. Т. 2. С. 213; Magazin für die neue Historie und Geographie / Angelegt von D. A.-F. Büsching. Halle. 1788- T. XXII. S. 257). Нині ті ж поселення не існують – у зв’язку зі створенням Кременчуцького водосховища їх затоплено. Перед тим вони входили до складу Чигиринського району Черкаської області.

²² Цими містечками володів перед Хмельниччиною як корсунсько-чигиринський староста (Urzędnicy centralni i nadworni Polski XIV-XVIII wieku: Spisy / Opracowali K. Chtapowski, S, Clara etc. Pod redakcji) A. Gaś loro wsk i ego. Kórnik, 1992. S. 175) Александр Конєцпольський (ІР ЦНБ, 1-41o4 [І Ш1, 1514; 1646 р,)), на 1672 р. приватно – Станіслав Конєцпольський (Pamiętniki o Koniecpolskich... S. 366). У XVIII ст. містечка Жаботин і Медведівка були приватношляхетськими маєтками (див. складену нами картотеку поселень Київського воєводства). Нині вони є селами Черкаської області: Жаботин – у Кам’янському. Мсдвсдівка – в Чигиринському районі.

²³ Згаданим у примітці 13 королівським привілеєм від 30 березня 1668 р. Чигиринське староство було дароване урядово як гетьманові П. Дорошенкові (AGAD. Metryka Koronna. МК, ks. 206. k, 452). Жоден сейм цей привілей не затвердив. Окремий привілей на те саме староство П. Дорошенкові, напевно, виданий не був.

²⁴ У XVII і XVIII ст. Лисянка була містечком Київського повіту Київського воєводства (нині це – селище міського типу, центр району Черкаської області). Від часу ії виникнення як поселення у 162o-х роках (АЮЗР. Ч. V. T. l, C. 135-138) і до кінця 1650-х років вона з оточуючими її селами становила собою спершу маєток у складі Корсупського староства, а згодом – центр Лисянського староства. Виданим під Торунню 12 липня 1658 р. привілеєм король призначив доходи з цього староства на утримання артилерії Війська Запорозького (AGAD. Metryka Koronna, Sigiilata, ks. l, k. 109; Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 402, s. 474). У зв’язку з тим, що Лисянський маєток від 1659 р., за дозволом тогочасного сейму (Volumina leguin. T. 4. S. 302-303) і виданим після останнього 29 травня королівським привілеєм (РГАДА, ф. 389, оп. 1, кн. 220, л. 76об-77), перебував у приватному, дідичному володінні гетьмана (до жовтня 1659 р.) і воєводи київського І. Виговського, то П. Тетеря як гетьман в інструкції своїм послам до короля, датованій 22 січня (ст. ст.) 1663 p., просив надати на козацьку армату доходи з якогось іншого маєтку (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 4o2. s. 474). Як бачимо з коментованої інструкції, це прохання не було враховане. Чи був П. Тетерею повернений Війську Запорозькому згаданий привілей від 12 липня 1658 р. (який він, П. Тетеря, начебто забрав зі собою, коли в червні 1665 р, втік з України), невідомо (див. далі примітку 66). Після загибелі в березні 1664 р. І. Виговського П. Тетеря вважав, що за тим же привілеєм доходи з Лисянського маєтку мали йти на артилерію Війська і що сейм цей привілей повинен затвердити. Про це дізнаємося з інструкції Лисянської ради послам Війська на сейм, датованої ЗО листопада (ст. ст.) 1664 р. У ній. до речі, поданий і бажаний оптимальний якісний особовий склад козацької артилерії (армати): його мають складати обозний, осавул, писар, хорунжий, пушкарі, армаші, шипоші, ковалі, стельмах, римарі, фірмами (возниці); всі вони, сказано в інструкції, повинні постійно бути при арматі, а в обов’язки гетьмана входить спільно зі старшиною систематично контролювати їх доходи з Лисянського маєтку і витрати. При арматі, читаємо далі в тій самій інструкції, слід би мати допоміжний загін (assistentia), сформований зі складу полків (очевидно, городових), проте краще, щоб то була піхота ч найманців (mercenatoriomm). “які б ніколи від армати не віддалялись”. Цю піхоту гетьман забезпечував би провіантом з маєтків Білоцерківського староства, а Річ Посполита щорічно повинна б була сплачувати її полковникові 2oo злотих, осавулові – 1oo, двом сотникам – по 5o, писареві – 5o, хорунжим – по 3o, рядовим – по 2o злотих. Бажано також, щоб козацька артилерія складалася з 24 гармат (sztuk) (Ibid, S. 562-563). До сказаного треба додати, що, згідно з листом П. Дорошенка до короли від 5(15) жовтня 1666 р., у той час козацька армата була дислокована в двох містечках Чигиринського староства (в листі не названих) (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 97). Сеймового підтвердження привілею від 12 липня не було. Наскільки нам відомо, після 1666 р. правобережне Військо Запорозьке не піднімало питання про призначення доходів з Лисянського маєтку на козацьку артилерію. У XVII! ст. цей маєток належав до приватношляхетських володінь.

²⁵ Ці президії – польські гарнізони (залоги), залишені весною 1665 р., при відході коронного війська з Правобережної України, у споруджених для них попереднього року фортецях у містах Білій Церкві, Паволочі, Чигирині та Корсуні, – для захисту інтересів Речі Посполитої в даному регіоні. Корсунський гарнізон існував до весни 1665 р. (Величко С. Летопись событий... Т. II. С. 88), чигиринський – до осені 1667 р. (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 65, 67, 68). Десь у 1666-1667 pp. перестав існувати паволоцький гарнізон, а білоцерківський продовжував діяти протягом багатьох років.

²⁶ Ідеться про провіантування польських гарнізонів, згаданих у попередній примітці. З цього питання див. також подібні звернення П. Дорошенка до короля в листопаді-грудні (ст. ст.) 1665 р. (Там само, С. 59, 60, 61, 62).

²⁷ У час складання інструкції Лисянської ради 1666 р. білоцерківським гарнізонним комендантом був Ян Стахурський (див. примітку 75), чигиринським – Міхал Жебровський (Там само. С. 65-66). Хто були корсунський і паволоцький коменданти, невідомо.

²⁸ В інструкції ради правобережного Війська Запорозького його послам на коронаційний сейм, датованій 3 (13) жовтня 1669 p., сказано, що козацька артилерія (армата) потрапила до білоцерківського замку “за гетманства пна Тетеры”. (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 402, s. 683). Це, безперечно, сталося за розпорядженням П. Тетері, адже в коментованій інструкції зазначено, що вказана артилерія перебуває в білоцерківському замку “добровільно” (beneuole), тобто за бажанням, рішенням Війська Запорозького.

²⁹ Тут слово “клеиноди” вжито стосовно армати.

^3o Монастир, про який ідеться, звався Успенським, розташовувався в Трахтемирові (Трехтемирові, Терехтсмирові} – поселенні над правим берегом Дніпра, котре в XVI ст. було селом, а від кінця XVI до кінця XVIII ст. – містечком і входило тоді до складу Київського повіту і воєводства (нині воно є селом Канівського району Черкаської області). Як державний маєток король Стефан Баторій віддав Трахтемирів у козацьке володіння з умовою, щоб доходи з нього (і, як можна здогадуватись, із сусіднього з ним села Зарубинці) йшли на шпиталь для покалічених, зубожілих і перестарілих козаків, який слід було створити при монастирі, що вже існував у цьому селі. Потрібно зазначити, що відповідний привілей Стефана Баторія відомий нам лише в стислому переказі його змісту (Słownik geograficzny... 1893. T. XlI. S. 453; див. також згадку про цей привілей у подорожніх записках Еріха Лясоти за 1594 p.: Дневник Эрика Ляссоты из Стеблева // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Перевод К. Мельник (под редакцией В. Антоновича. Киев, 1890. Вып. 1 (XVI ст.). С. 161). Перша згадка про цей шпиталь трапилась нам у постанові сейму 16o1 p. (Volumina legum. T. 2. S. 401); оскільки він тут названий трахтемирівським (szpital grodzki Techtymirow), то звідси випливає, що, напевно, на той час монастир, при якому шпиталь діяв, був у Трахтемирові; коли так, то, швидше всього, він сюди був переведений із Зарубинців: жодних відомостей про монастир у Зарубинцях у XVII ст. не виявлено, що дає підставу стверджувати – його тут тоді не було. Малоймовірним могло би бути припущення, що монастир в Трахтемирові виник самостійно, незалежно від зарубинецького монастиря, який припинив діяти: не було потреби закривати в Зарубинцях монастир, щоб по сусідству відкрити інший монастир. У всіх дальших, після 16o1 p., джерельних згадках про монастир він йменується лише трахтемирівським (див. хоч би стосовно першої чверті XVII ст.: Жерела до історії України-Руси / Видає археографічна комісія Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1908. Т. VIII: Матеріали до історії української козаччини по р. 1631. С. 145 (1614 p.); Zbiór pamiętników historycznych o dawnej Polsce z rekopismów, tudzież dziel w różnych jeżykach o Polsce wydanych, oraz z listami oryginalnymi królów i znakomitych ludzi w kraju naszym. Lwów, 1833. T. VI. S. 112-113 (1617 р.); АЮЗР. 1863. Ч. III. T. 1. C. 236-237 (1618 р.); Жерела... Т. VIII. C. 254 (1621 р.; тут, щоправда, названий шпиталь трахтемирівський, а не монастир); Źródła dziejowe. 1894. T. XXI. S. 323 (1624 p.)), що є переконливим доказом його місцерозташування в Трахтемирові. Йдучи назустріч проханню Війська Запорозького (цього прохання в документальному вигляді ми не маємо), король 12 січня 165o р. виданим на сеймі привілеєм підтвердив права козаків на трахтемирівський шпиталь (значить, і монастир) і сам Трахтемирів, засвідчені у привілеях, виданих попередніми польськими королями (Акты ЮЗР. Т. X. С. 459). Зазначимо, що ці привілеї королів-“попередників” виявити не вдалося. У відповідь на невідоме нам документально прохання Війська Запорозького 15 березня 1652 р. королівським привілеєм було підтверджено фундацію монастиря зі шпиталем тими самими королями (AGAD. Metryka Koronna, MK, ks. 192, k. 224v.-225; Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana przez M. Balińskiego i T. Lipińskiego / Wydanie drugie, poprawione i uzupełnione przez F. K. Martynowskiego. Warszawa, 1885.T. II. S. 58o). На сеймі 1659 p. посли Війська просили “затвердити... маєтки (dobra) Трахтемирівського монастиря” (Памятники... Т. III. Отд. III. C. 324). З цього свідчення можна зробити висновок, що Трахтемирів і Зарубинці були “прив’язані” до монастиря щодо доходів, які йшли з них на нього й шпиталь. Названий сейм підтвердив “на вічні часи” всі королівські привілеї стосовно приналежності Трахтемирова з монастирем козакам (Volumina legum. T. 4. S. 3o2). Незважаючи на це, інструкція Лисянської ради Війська Запорозького послам на сейм від ЗО листопада (ст. ст.) 1664 р. містила прохання, щоб сеймова конституція “на потомні часи” забезпечила, гарантувала (warowane) права (immunitates) трахтемирівського монастиря, причому в цьому проханні зазначено, що монастир є шпиталем (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 4o2, s. 563). Це ототожнення викликане, напевно, тим, що функції монастиря головним чином, якщо не взагалі, зводилися до опікування шпиталем. Коментована нами інструкція слово в слово повторила щойно наведене прохання. Це доводить, що при її складанні використовували названу інструкцію 1664 р. У XVIII ст. монастир (і шпиталь) теж існував, але в селі Монастирок (Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. Собрал Л. Похилевич. Киев, 1864. С. 593), перша згадка про яке трапилася нам у подимному реєстрі 1734 р. (AWK. Archiwum Sanguszków, № 511, s. 4). Село “розташувалося” зовсім поблизу Трахтемирова і, напевно, виникло на окраїні території, яку займав Трахтемирів у XVII ст., – внаслідок того, що Трахтемирів після пережитого ним у другій половині XVII ст. лихоліття займав у XVIII ст. меншу, ніж до того, територію. До останньої чверті XVIII ст. Трахтемирів, Зарубинці і Монастирок становили Трахтемирівське староство, від кінця цього століття – приватношляхетський маєток (Сказания о населенных местностях Киевской губернии... С. 591). Дуже загально про трахтемирівський монастир див.: Крип’якевич І. Терехтемирів, козацький військовий шпиталь // Нашим інвалідам. Одноднівка. [Львів], 1922. С. 6, 8; Сказания о населенных местностях Киевской губернии... С. 593-594.

³¹ У доступних нам джерелах та літературі зовсім відсутні відомості про те, що П. Дорошенко в період від початку свого гетьманування до лютого 1666 р. посилав частину “свого” Війська Запорозького на підмогу кримському ханові.

³² Ідеться про Анджея Потоцького; коронним хорунжим він був у 1665-1667 pp., водночас займаючи уряд галицького старости (Urzędnicy centralni... S. 28).

³³ Див. прим. 31.

³⁴ і ³⁵ Про серденятські полки див. прим. 18.

³⁶ У московському полоні перебували два рідних брати П. Дорошенка – за нього старший Григорій (з осені 1660 р.) і молодший Андрій (не вдалося встановити, відколи). Ще до Лисянської козацької ради 1666 р. П. Дорошенко неодноразово просив короля поклопотатися про їх звільнення. Андрій вийшов з полону десь перед 15 жовтня 1666 p., а Григорій – у жовтні 1667 р. (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 42, 60-61, 62, 64, 97, 147). Повернувшись додому, обидва брати були, як і раніше, вірними соратниками П. Дорошенка. Григорій у 1668-1674 pp. займав уряд брацлавського полковника, 1668 р. – наказного гетьмана; про Андрія відомо, що 1668 р. він був чигиринським, у 1673-1674 pp. – паволоцьким полковником.

³⁷ Цей пункт інструкції майже буквально повторює першу половину пункту 21 інструкції козацької ради від 30 листопада (ст. ст.) 1664 p. (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 402, s. 554). Чим викликане прохання стосовно козацьких вдів, встановити не вдалося. Замкова юрисдикція, згадана в обох інструкціях, означає правову підлеглість старостинській владі, за тогочасних соціально-політичних умов – польській.

³⁸ Королівський привілей Уманському полку був виданий під час походу проти Москви польського війська на чолі з Яном Казимиром у лівобережну Гетьманщину з метою повернути її Речі Посполитій; похід відбувся восени 1663 р. і взимку 1663/ 1664 pp.; у ньому, до речі, взяв участь П. Дорошенко як генеральний осавул при П. Тетері. В поході назване військо діяло й на власне московській території, зокрема, під містом Сівськом (нині Сівськ є районним центром Брянської області в Російській федерації), звідки й походить уманський привілей. Початок перебування під Сівськом королівської ставки можна датувати часом між 1o лютого 1664 p., коли вона розташовувалась у містечку Гнідавці (Zbiór pamiętników do dziejów polskich / Wydał W. hr. de Broel-Plater. Warszawa, 1859. T. 4. S. 151-153), i 18 лютого, коли видано інший привілей під Сівськом (AGAD. Metryka Koronna, Sigillata, ks. 8, k. 4v), а кінець – часом між 19 лютого, коли видано ще інший привілей (Ibid. K. 6v.), i 26 лютого, коли ставка розташовувалась у містечку Городищі (Zbiór pamiętników do dzieów polskich. T. 4. S. 153-154). Привертає увагу унікальний факт видачі королівського привілею козацькому полку; наскільки нам відомо, жоден з полків Війська Запорозького не удостоївся такої честі. На час видачі привілею уманським полковником був Максим Булига Курцевич, а можливо, – Михайло Ханенко (Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. Cambridge, Mass., 1978. V. 2. S. 626). Сеймового підтвердження привілею не було. Що означають згадані в цьому пункті інструкції, в контексті його змісту, асекурація й інкорпорація, встановити не вдалося. Чи ці терміни не вжиті стосовно якихось інших привілеїв, оскільки у відповіді короля на інструкцію говориться про “привілеї” Уманському полку, до числа котрих віднесено згаданий “уманський” привілей? До речі, в тій же відповіді сказано, що Уманський полк пишається (szczyci) своїми привілеями перед іншими козацькими полками.

³⁹ Див. прим. 21.

^4o Індукта – це митний збір. Про те, що вона конкретно означала, на козацькому Правобережжі у той час, як і до і після нього, в джерелах відомостей не виявлено. У листі П. Дорошенка до короля від 2o(3o) листопада 1665 р. сказано: Війську Запорозькому надходження з індуїсти вкрай потрібні на великі видатки, особливо на піхоту (очевидно, малися на увазі серденятські і, можливо, запорозькі піхотні полки), тож польські гарнізони, чигиринський та білоцерківський, не повинні накладати на неї свою руку; там само висловлено прохання, щоб король видав привілей відносно індукти на користь Війська (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 59). А в листі гетьмана до короля від 26 листопада (ст. ст.) того самого року наголошено, як і в коментованій нами інструкції, що індукта за попередників його, П. Дорошенка, на гетьманстві стягалася на Військо Запорозьке, і нагадано, що її незаконно побирає білоцерківський комендант (Там само. С. 6o). Наприкінці грудня 1665 р. П. Дорошенко у своєму посланні до Яна Казимира знову просив видати згаданий привілей на “українську” (як зазначено тут) індуїсту, з огляду на значні видатки Війська, зокрема, великою мірою на поранених і хворих (Там само. С. 62). Чи був відповідний привілей виданий, не знаємо. Зрозуміло, це означає, що в сеймових постановах про нього жодної згадки немає.

⁴¹ П. Тетеря покинув гетьманський уряд десь на початку літа 1665 р. (Там само. С.48) – після того як пересвідчився в неможливості його далі займати. Тоді ж він, рятуючись від можливої розправи над ним з боку його політичних противників, виїхав до Польщі. Більше він на козацьку Україну ніколи не повертався. До слова, за одним із тогочасних повідомлень, у Варшаві П. Тетеря пригощав у себе козацьких послів, прибулих туди від Лисянської ради, і начебто ці посли, всупереч даній їм інструкції, просили його (напідпитку?) знову стати козацьким гетьманом, на що той відповів відмовою, але дав знати – він би повернувся на гетьманство, якби король наказав йому це зробити (Theatrum Europaeum. B. X. S. 225).

⁴² Ідеться про складну політичну ситуацію на козацькому Правобережжі навесні і на початку літа 1665 p., одним із головних наслідків якої було те, що сталося з П. Тетерею. Вона характеризується діями тут проти нього значної, зрештою – більшої частини до того підпорядкованого йому козацтва, а також діями загонів t. Брюховецького і кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Частково про ці події див. у літописі С. Величка, відповідне свідчення якого (Величко С. Летопись событий... Т. II. С. 88), щоправда, потребує корекцій.

⁴³ Насправді ж не було навернення (повернення) Війська Запорозького П. Дорошенком й підлеглою йому старшиною до підданства королю.

⁴⁴ Про вивіз П. Тетерею до Польщі, під час втечі його туди 1665 р. з козацького Правобережжя, королівських привілеїв та їх підтверджень, декларацій прихильності, всіх військових клейнодів, гармат і скарбів див.: Костомаров Н. И. Руина... С. 45, а також відповідне місце у відповіді короля на інструкцію. Про намагання П. Дорошенка повернути на територію підлеглого йому Війська Запорозького вивезене П. Тетерею див.: Крип’якевич І. До історії українського Державного Архіва в XVII ст. // Записки НТШ. 1924. T. CXXXIV-V. С. 73-74.

⁴⁵ Немирівщина становила собою маєтковий комплекс з центром у містечку Немирові у складі Брацлавського воєводства; цим маєтком у середині 6o-х років XVII ст. приватно володів белзький воєвода Дмитрій Єжи Корибут Вишневецький (АЮЗР. 189o. Ч. VII. Т. 2. С. 563 (1664 p.); Urzędnicy województwa bełskiego i ziemi chełmskiej XIV-XVIII wieku: Spisy / Opracowali H. Gmiterek i R. Szczygieł / Pod redakcją A. Gąsiorowskiego. Kórnik, 1992. S. 72). Шаргородський і Могилівський ключі були маєтковими комплексами з центрами в містечках Шаргороді і Могилеві в межах Летичівського повіту Подільського воєводства. У ті самі роки власниками їх були: першого з двох ключів – Станіслав Конєцпольський (AGAD. Archiwum Skarbu Koronnego, dział І, ks. 4o2 (1662 p.); Pamiętniki o Koniecpolskich... S. 368 (1672 p.)), другого – Марцін Адам Калиновський або його брат Єжи Юзеф, або, швидше всього, вони обидва (Крикун М. Місто Могилів над Дністром у XVII ст.: заснування, Іласники, населення, топографія // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 36. наук, праць. Львів, 1998. Вип. 5. С. 356-357). Стосовно різних шкод, що їх, за інструкцією, зазнавали в цих маєтках козаки (як можна здогадуватися, – від польських загонів), то слід зазначити – в доступних джерелах про них відомостей к виявлено. Територія тих же маєтків нині входить загалом до складу відповідно районів Немирівського, ПІаргородського і Могилів-Подільського Вінницької області.

⁴⁶ Тут згадано Яна Ремігіана Стшалковського – холмського ловчого у 1663-1676 pp. (Urzędnicy województwa bełskiego... S. 158). Згідно з королівською відповіддю на інструкцію Лисянської ради 1666 p., він був ротмістром коронного війська. За документами лівобережногетьманського і московського походження, Стшалковський (Стралковський, Стрhлковський) улітку і восени 1666 р. – польський полковник (Акты ЮЗР. Т. VI. С. 125, 158). Не виключено, що на той час він залишався ротмістром, тобто полковником не був.

⁴⁷ Див. абзац інструкції, якого стосуються примітки 25, 26 і 27.

⁴⁸ Ідеться про надання на сеймах 1659 і 1661 pp. польської шляхетської гідності (нобілітації) і державних маєтків окремим особам зі старшини Війська Запорозького – від гетьмана до полковників, відбиті у відповідних сеймових постановах (Volumina legum. T. 4. S. 3o2-3o5, 359-36o) і заснованих на них королівських привілеях. До речі, на сеймі 1661 р. було нобілітовано П. Дорошенка, на той час полковника чигиринського (Ibid. S. 359). Ідеться, мабуть, і про надання під час сеймів державних маєтків, але виключно шляхом видачі королівських привілеїв, отже, не опертих на сеймових постановах. Зауважимо, що нобілітації проводилися тільки на підставі рішень сеймів. Коментоване тут місце інструкції дає унікальну змогу припідняти завісу над тим, як здобувалися козацькою старшиною шляхетські гідності і маєтки.

⁴⁹ Див. прим. 11. Григорій Пододня (Підодня?) за гетьманства П. Тетері був полковником корсунським; як такий він власноручно підписався під списком прохань (суплікою) Війська Запорозького, зверненим до короля і доданим до інструкції делегованим від цього Війська послам на сейм, датованої ЗО листопада (ст. ст.) 1664 p. (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 4o2, s. 586; Lipiiiski W. Stanisław Michal Krzyczewski: Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bohdana Chmielnickiego (R. 1648-1649) // Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowicza, Paulina Świecickiego i Tadeusza Rylskiego... / Pod redakcją Wacława Lipińskiego. Kijów, 1912. S. 3o4). Дубина – це, напевно, Іван Дубина, стосовно якого знаємо, що в липні 1657 р. він був полковником корсунським (Русская историческая библиотека, издаваемая археографическою коммиссиею. Санкт-Петербург, 1884. Т. 8. С. 1244). Імовірно за гетьманства П. Тетері йому довелося мати якусь помітну посадову причетність до Корсунського полку. Чи не був він на час своєї загибелі його наказним полковником? У примітці 27 зазначено, що невідомо, хто 1665 р. був комендантом польського гарнізону в Корсуні.

^5o Коронація Яна II Казимира Вази, обраного на польський королівський престол 2o листопада 1648 p., відбулася на сеймі в Кракові 17 січня 1649 р.

⁵¹ Перевірити це твердження короля можливо лише на матеріалах шляхетських сеймиків Руського й інших українських воєводств Речі Посполитої за першу половину і середину 6o-х років XVII ст., яких (воєводств), вважаємо, стосується це твердження. Король мав рацію – у цих матеріалах практично відсутні скарги православної шляхти (stanu rycerskiego nieunickiego) на дії уніатів. Він, проте, не бере до уваги ставлення нешляхетських верств населення зазначених воєводств до цих дій.

⁵² Про образу, заподіяну Й. Тукальським королю, і “відпущення” останнім її йому див. прим. 3.

⁵³ Документального засвідчення цієї .декларації” Й. Тукальського не маємо.

⁵⁴ Кероване П. Дорошенком Військо Запорозьке ніколи Антона Винницького не визнавало православним київським митрополитом.

⁵⁵ Краківським воєводою (у 1658-1667 pp.) і гетьманом великим коронним (у 1654-1667 pp.) був Станіслав “Ревера” Потоцький (Urzędnicy centralni... S. 43, 195).

⁵⁶ Чуднівська трансакція – це угода (комісія, трактат, договір), укладена 17 жовтня 166o р. під містечком Житомирського повіту Київського воєводства Чудновом (тепер селище міського типу, районний центр Житомирської області) між коронним військом і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким, за якою Військо порвало з Москвою і перейшло на службу Речі Посполитої. Угода звана також Слободищенською, оскільки власне відбулася неподалік від Чуднова в с. Слободище того ж, що й Чуднів, повіту і воєводства (нині село Бердичівського району Житомирської області). Була затверджена варшавським звичайним сеймом, який працював 2 травня – 18 липня 1661 p. (Volumina legum. T. 4. S. 357-359; Памятники... 1859. T. IV. Отд. III. С. 17-24; Bellum polono-moschicum ad Czudnow loanne Casimiro Rege, Stanislao Potocki, Palatino Cracoviensi, et Georgio Lubomirski, Regni Marschalco, ducibus, anno Domini 166o expeditum / Wydal dr. Wiktor Czermak // Archiwum Komisyi Historycznej. Kraków, 1894. T. VII. S. 44-45; Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem, odprawowana za panowania króla Jana Kazimierza pod wodzą Stanisława Potockiego, wojewody krakowskiego, i Jerzego Lubomirskiego, marszałka koronnego, w roku pańskim 166o / Tłumaczył oraz przypisami i przedmową zaopatrzył Antoni Hniłko. Warszawa, 1922. S. 98-1oo; Герасимчук В. Чуднівська кампанія 166o p. // Записки НТШ. 1913. T. CXIV. С. 67). Сказане у королівській відповіді, начебто при укладенні Чуднівської угоди Військо Запорозьке декларувало, що Зборівського договору воно не потребує як такого, котрий менше важить, ніж Чуднівський, і що тому Зборівський договір само Військо похитнуло за значенням (wzruszone), не знаходить підтвердження у доступних нам джерелах.

⁵⁷ Найближчі хронологічно до складання королівської відповіді комісії (тобто, за тогочасним значенням цього терміна, угоди) між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою – Гадяцька 1658 p. і Чуднівська 1660 р. угоди.

⁵⁸ Цікавий пункт відповіді – у ньому зазначено, що не прийнято, аби король підтверджував видані ним привілеї.

⁵⁹ Цей пункт відповіді за змістом не зовсім відповідає пункту інструкції, якого стосується наша примітка 9а.

⁶⁰ Подані “на письмі” .деяким” козацьким полкам королівські “обіцянки” нам незнані.

⁶¹ Видається, тут ідеться про те, що П. Тетеря усно порекомендував королю затвердити обрання П. Дорошенка на гетьманський уряд; не виключено, що статися це могло під час побачення короля з ексгетьманом. Стосовно зазначеного затвердження і передачі королем військових клейнодів П. Дорошенкові (ozdoby, urzędowi temu (гетьманському) służące) див. примітку 13.

⁶² Див. примітку 13.

⁶³ Королівські універсали, вислані в лівобережну Гетьманщину й на Запоріжжя, віднайти не вдалося.

⁶⁴ 3 цього видно, що король був не проти, аби частина приналежностей до артилерії (армати) Війська Запорозького, яка розміщувалася в Білій Церкві, переховувалась у Лисянці.

⁶⁵ Брацлавським старостою П. Тетеря став за королівським привілеєм від 26 жовтня 1663 р. про надання йому в доживотне володіння Брацлавського староства, за уступкою останнього дотогочасним брацлавським старостою Стефаном Чарнецьким (WójcikZ. Nieznane dokumenty... S. 523; РГАДА, ф. 389, on. 1, кн. 220, л. 160-161об.). Видається, що брацлавським старостою П. Тетеря був, принаймні, певний час, тільки на папері: за подимним реестром 1664 р. Брацлавським староством володів Д.Є. Вишневецький, воєвода белзький (АЮЗР. Ч. VII. Т. 2. С. 563).

⁶⁶ Названий тут привілей досі не виявлено. Він, напевно, загинув – або в складі документів, що їх П. Тетеря вивіз з Брацлава до Польщі на початку червня 1665 р. і вони потім пропали, або ж, як не виключав П. Тетеря, – внаслідок того, що в Брацлаві по тому, як він звідти виїхав у зазначений час до Польщі, бунтівниками, котрі виступили проти нього як гетьмана, його, привілей, було знищено – разом з іншими документами, що їх тримав П. Тетеря при собі і які залишились у цьому місті після нього.

⁶⁷ Перед звичайним варшавським сеймом, який відбувся 17 березня – 4 травня 1666 р. і закінчився безрезультатно (був зірваний), у Варшаві працювали два сейми, які були також безрезультатні, – звичайний (26 листопада 1664 р. – 7 січня 1665 р.) і надзвичайний (12-28 березня 1666 p.) (Chronologia sejmów polskich... S. 154).

⁶⁸ Тут говориться про армату Війська Запорозького, яка за гетьманства П. Тетері опинилася в білоцерківському замку і відтоді там дислокувалась.

⁶⁹ “Побожна фундація Трахтемирівського монастиря на козаків, на війнах покалічених й підупалих в літах”, – це, безперечно, зафіксоване в привілеї Стефана Баторія надання козакам у володіння Трахтемирова з умовою, щоб доходи з нього йшли на шпиталь для козаків при монастирі, який тоді існував у селі Зарубинцях, а пізніше перебазувався в Трахтемирів (див. примітку 30). Невідомо, чи видав Ян Казимир обіцяний ним привілей, який би підтвердив названу фундацію Стефана Баторія і підтвердження її наступними по ньому королями (звідси у відповіді згадка про фундаторів). У сеймових постановах затвердження даної фундації не знаходимо.

⁷⁰ Адресовані московському урядові листи королівської канцелярії з викладеним у них клопотанням про звільнення з ув’язнення козаків Дорошенкового Війська Запорозького, які комісари, делеговані від Речі Посполитої для ведення мирних переговорів з комісарами від Москви, мали б останнім вручити на цих переговорах, нам незнані.

⁷¹ Ніжинським старостою П. Тетеря був за королівським привілеєм, виданим 26 січня 1665 p. (AGAD. Metryka Koronna, Sigillata, ks. 9, k. 15v.). Цей уряд він займав формально, бо Ніжинське староство на той час (і пізніше) не існувало: його територія входила до складу лівобережної Гетьманщини, підлеглої Москві.

⁷² Канцлером великим коронним був (з 1658 р. до жовтня 1666 р.) луцький єпископ Миколай Ян Пражмовський (Urzędnicy centralni... S. 56).

⁷³ Тут стан рицарський – це посольська ізба сейму Речі Посполитої, його нижня палата.

⁷⁴ Це твердження перегукується з іншим джерельним свідченням, яке переказує М. Костомаров; згідно з цим свідченням, після того як П. Тетеря втік до Польщі з Брацлава, в останній заявився кошовий отаман Запорозької Січі 1. Сірко, захопив усе, що не встиг звідти вивезти П. Тетеря, й розподілив його між своїми козаками (Костомаров Н. И. Руина... С. 45).

⁷⁵ Ян Стахурський (Стахорський) був комендантом польського гарнізону, дислокованого в білоцерківській фортеці, у 1665-1668 pp., у чині полковника, а згодом – генерал-майора (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 65, 2o9). Його владі підлягали й польські гарнізони, розміщені в інших фортецях козацького Правобережжя (див. примітку 26), і, зрозуміло, коменданти цих гарнізонів.

---

* Під поняттям “Правобережна Україна” стосовно того часу розуміємо територію Брацлавського і південної половини Київського воєводства, підвладну П. Дорошенкові.

[1] Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльности / Редактор В. Омельченко. Нью-Йорк, 1985. С. 59-64.

[2] Там само. С. 64.

[3] Там само. С. 62.

[4] Chronologia sejmów polskich 1493-1793 / Zestawił i wstępem poprzedził W, Konopczynski // Archiwum Komisji Historycznej. Kraków, 1948. T. IV (Ogólnego zbioru XVI). S. 154.

[5] Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 69.

[6] Там само. С. 69-7o.

[7] Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII-XVIII ст. ст. Ч. II: Рада старшини // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. Київ, 1930. Вип. 8. С. 291. Уперше на цю розповідь звернув увагу Сергій Соловйов (Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Москва, 1961. Т. XI. С. 178).

[8] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммиссиею. Санкт-Петербург, 1869. Т. VI: 1665-1668. С. 88 (з доповідної виписки про статті, надіслані для розгляду в Малоросійському приказі, датованої 20(30) березня 1666 р.; тут, до речі, не згадано про раду, а сказано, що 20 лютого “под Лысянкою Дорошенко с старшиною учинили...”).

[9][9] Там само. С. 82. Видається, що на основі саме цього зізнання Микола Костомаров помилково пропагував раду 22 лютого (ст. ст.) (Костомаров Н. И. Руина: Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича // Его же. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. Санкт-Петербург, 1905. Кн. VI. Т. XV. С. 67). Варто зазначити, що у схваленій радою інструкції (принагідне вкажемо – недатованій) є натяк на те, що вона відбулася в другій половині лютого за ст. ст.; тут читаємо: “час уже воєнний, або весна наступає” (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 4o2, s. 627). З козацьких літописців про цю раду згадує тільки Григорій Грабянка, але навіть без приблизного її датування; він лише зазначає, що відбулася вона у 1666 р. (Грабянка Г. Дhйствия презhлной и от начала Поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана запорожского, с Поляки... з розних лhтописцов и из діаріуша на той войнh писанного, в градh Гадячу... / Издана Временною Коммиссиею для разбора древних актов. Киев, 1854. С. 189-190). Подібне бачимо в “Theatrum Europaeum” (Frankfurt am Mayn, 1703. B. X. S. 220).

[10] Окиншевич Л. Центральні установи... Ч. II. С. 291.

[11] Про те, що вси старшина (“всh начальники”’) була присутня на раді, пише Г. Грабянка (Грабянка Г. Дhйствія... С. 189-190).

[12] Про участь запорожців у раді згадав у своему зізнанні 25 лютого (ст. ст.) 1666 р. у Києві Г. Герасимов (Акты ЮЗР. Т. VI. С. 82).

[13] Окиншевич Л. Центральні установи України... Ч. II. С. 291.

[14] Численні джерельні докази того, що Подільський полк йменували також “Подністрянським” (як і “Могилійським”) див.: Крикун М. Подільський кочацький полк: періоди існування і полковники // Козацькі війни XVII століття в історичній свідомості польського та українського народів: матеріали Другої Польсько-Української Наукової Зустрічі (Львів, 12-13 жовтня 1995 p.). Львів; Люблін, 1996. С. 120-140.

[15] Акты ЮЗР. Т. VI. С. 41, 49, 50, 53, 54, 63.

[16] Окиншевич Л. Центральні установи України... Ч. II. С. 291.

[17] Акты ЮЗР. Т. VI. С. 82.

[18] Там само. С. 88.

[19] Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 52-53.

[20] Грабянка Г. Дhйствія... С. 190.

[21] До цього кроку П. Дорошенко, наприклад, вдався на Корсунській раді, яка відбулася 21 березня 1669 p.; тоді він теж здався на вмовляння і взяв назад булаву (Archiwum Państwowe w Gdańsku. Zespól 3oo.29 (Recesy stanów Prus Królewskich), № 258, s. 374).

[22] Окиншевич Л. Центральні установи України... Ч. II. С. 291.

[23] Беляшевский H. Расходы Речи Посполитий на козацких послов // Киевская старина. 1897. Т. LVII. Отд. II. С. 87, 88. В інструкції Ярош Грицютенко фігурує як Ярош Гриценко. Прокопа Семеновича Д. Дорошенко резонно ототожнює з чигиринським полковником Прокопом Бережецьким (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С, 76), котрий, між іншим, так само фігурує в інструкції. Ким був посадове серед козаків І. Василевський, ми не знаємо.

[24] Chronologia sejmów polskich... S. 154. Про те, що посли прибули до Варшави під час роботи сейму, сказано, зокрема, в “Theatrum Europaeum” (B. X. S. 225).

[25] Кажучи про прибуття до Варшави козацьких послів на основі розвідки М. Бєляшевського, Д. Дорошенко разом з тим з посиланням на с. 615 рукопису 4o2 Бібліотеки Чарторийських у Кракові стверджує, що інструкцію Лисянської ради до Варшави новими посли Михайло Зеленський, Гнат Уляновський, Прокіп Бережецький та Іван Чекаловський (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 75-76). Однак на зазначеній сторінці про це не сказано; нею, до речі, починається виклад “лисянської” інструкції. З останньої видно, що перші двоє з цих осіб (як і П. Бережецький) були в Дорошенковому Війську полковниками (відповідно брацлавським і корсунським), а І. Чекаловський – генеральним писарем. Участь у козацькому посольстві цих осіб, окрім П. Бережєцького, не засвідчена у жодному зі знаних нам джерел.

[26] Беляшевск!Іп И. Расходы Речи Посполитой... С. 87, 88.

[27] Theatrum Europaeum. B. X. S. 225.

[28] Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 71-75.

[29] Д. Дорошенко в інструкції виділяє не лише зазначені нами два блоки питань, але й питання освіти (абзаци 7 і 8) (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 72), проте він не зауважує, що останні подані в інструкції в контексті потреб православної церкви. Той же автор, до речі, звернув увагу на те, що в опублікованому у “Theatram Europaeum” повідомленні з Варшави стосовно козацької інструкції Лисянської ради (Theatram Europaeum. В. X. S. 220) сказано, що вона включала такі вимоги: 1) скасування церковної унії; 2) виведення польських гарнізонів з козацької України; 3) п’ятирічне звільнення цієї України від діяльності польської адміністрації та постоїв польського війська; 4) 40 тисяч козацького реєстрового війська – згідно зі Зборівською угодою 1649 р. Зазначимо, що перший і третій з цих пунктів лише частково, а інші зовсім не відповідають інструкції.

[30] Chronologia sejmów polskich... S. 154.

[31] Ibid.

[32] Див.: Крикун М. Інструкції послам Війська Запорозького на елекційний та коронаційний сейми 1669 року // Центральна і Східна Європа в XV-XVIII століттях: питання соціальне-економічної та політичної історії. До 1oo-річчя від дня народження Професора Дмитра Похилевича. Львів, 1998. С. 190-215; інструкція від 2 (12) жовтня 1670 р. (Акты ЮЗР. 1877. Т. IX: 1668-1672. С. 300-311 (українськомовна копія); Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 402, s. 729-740 (оригінал українською мовою)).